Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

тисняви за плече і шалено смикнула до себе. З болю й тиску я зомліла. Гартмен так і не вийшов з того під їзду. Обороняючи мене, він прийняв на себе перший удар. Це врятувало мені життя, бо натовп скоро став такий тісний, що люди нічого не могли вже зробити і тільки хапали та дряпали мене.

Я прийшла до тями вже на ногах і побачила, що рухаюсь. Але рухалась не я сама. Неосяжний потік захопив мене й ніс невідомо куди. Свіже повітря війнуло мені в обличчя й солодко залоскотало в легенях. Квола, млосна, я невиразно почувала, що чиясь дужа рука обіймає мій стан і майже тягне мене вулицею. Ноги ледве слухались мене. Переді мною рухалась чоловіча спина в пальті. Воно посередині було розпороте з верху до низу й то розтулялось, то стулялось за кожним кроком людини. Ніби зачарована, якусь хвилину я тупо дивилась на те. Свідомість потроху поверталась до мене. Спершу я зрозуміла, що мені щемлять щоки і ніс і відчула, що по обличчі тече кров. Капелюшок мій зник, зачіска розкуйовдилася, шкіра на голові щеміла, і я згадала руку, що вчепилася мені в коси у під’їзді. Огруддя й руки мої були потовчені й боліли в багатьох місцях.

Коли мені в голові трохи проясніло, я обернулась подивитися на чоловіка, що мене підтримував. Це він витяг і врятував мене. Він помітив той мій рух.

— Усе гаразд, — хрипко промовив він, — я відразу вас упізнав.

Я, одначе, ніяк не могла пізнати його. І перше ніж устигла сказати слово, я відчула, як ступила на щось живе, що ворушилося під моїми ногами. Мене штовхали задні, і я не могла приглядатись, а тільки помітила, що то якась жінка. Вона впала, і її топтали тисячі ніг.

— Усе гаразд, — ще раз сказав він. — Я — Гартвейт.

Він заріс бородою, схуд і був страшенно брудний, але я врешті впізнала у ньому того дужого юнака, що перебув кілька місяців у нашій глен-еленській криївці три роки тому. Він показав мені умовний знак таємної служби Залізної П’яти, даючи наздогад, що він теж служить серед її агентів.

Я виведу вас звідси, тільки-но зможу, — запевнив він. Ступайте обережно. Глядіть, не спіткніться і не впадіть, бо тоді ви пропали.

Того дня все відбувалось якось раптово. Так само раптово аж похолола — юрба спинилася. Мене сильно здушило між високою жінкою попереду (чоловік у розірваному пальті кудись зник) і тими, що напирали ззаду. Знявся пекельний гвалт — крики, прокльони, передсмертні зойки, а над усім цим розглягалося невгавне торохтіння кулеметів та уривчасте бахкання рушниць. Спочатку я нічого не могла зрозуміти. Люди падали біля мене з усіх боків. Жінка переді мною раптом зігнулася, схопившись руками за живіт, і повалилась додолу. Якийсь чоловік, конаючи, корчився в мене коло ніг.

Я помітила, що ми опинились на чолі колони. Люди, що розтягліїся на півмилі попереду нас, зникли, але яким чином і куди — я не знала. Я й досі не уявляю, що сталося з тією силою людей. Чи їх було знищено, стерто з лиця землі якимсь страшним знаряддям війни, чи, може, їм пощастило втекти? Так чи сяк, а ми опинились на чолі колони, замість бути всередині, і тепер страшна злива куль нищила нас.

Коли смерть розрідила тисняву, Гартвейт схопив мене за руку й кинувся разом з рештками натовпу в широкий під’їзд якогось урядового будинку. Ззаду на нас напирала двигка, захекана маса людей. Нас притисло до воріт так, що ми не могли й поворухнутися.

— Та й знайшов же я, куди вивести вас! — розпачливо прокричав Гартвейт. — Завів просто в пастку. На вулиці ми мали хоч якийсь шанс, а тут шкода й гадки. Тільки й лишається, що кричати «Vive la Revolution!»{110}.

І почалося те, чого він боявся. Найманці вбивали всіх, нікого не милуючи. Спочатку людська хвиля мало не задушила нас, та як нищення тривало, тиск слабшав. Мертві й поранені падали, звільняючи місце для живих. Гартвейт щось крикнув мені на вухо, але через страшенний галас я нічого не розчула. Не довго думаючи, він схопив мене і повалив додолу. Потім накинув на мене якусь поранену жінку і серед дикої колотнечі, розштовхуючи людей, ліг на землю поруч зі мною, прикриваючи мене і своїм тілом.

Гора мертвяків виростала над нами, а зверху, стогнучи, корчилися ще живі. Але скоро й вони стихли, і запанувала напівтиша, порушувана стогоном, хлипанням та харчанням напівзадушених людей.

Мене б таки роздушили, якби не Гартвейт. Я й досі не розумію, як могла витримати ту вагу і залишитися жива. Та, крім фізичного болю, я відчувала тільки цікавість. Який буде мій кінець? На що схожа смерть? У чікагській різанині я пройшла своє бойове хрещення. Раніше смерть була для мене просто абстракція. Тепер вона стала буденним фактом, зовсім не страшним і не тяжким.

Але найманці не задовольнилися тим, що зробили. Воші прийшли у під’їзд, убиваючи поранених і вишукуючи тих, хто ховався, як і ми, вдаючи з себе мертвих. Пригадую, як один чоловік, якого найманці витягли з купи, принижено благав не вбивати його, поки постріл з револьвера не урвав йому життя. А одна жінка сама вилізла з купи і кинулася на солдатів з револьвером. Вона вистрілила шість разів, поки найманці рішили її. Чи влучила вона в кого, ми так і не дізналися. До нас доходили тільки звуки тих трагедій. Раз по раз зчинялась коротка шамотня, що закінчувалась револьверним пострілом. А в проміжках ми чули мову й лайку солдатів, що порпалися в трупах, та покрики офіцерів, що підганяли солдатів.

Нарешті вони дійшли й до нашої купи, і ми відчули, як тиск мертвих тіл став легшати. Солдати розтягали мертвих і поранених. Гартвейт почав вигукувати пароль, але зразу його не почуто, і він став кричати щосили.

— Слухайте! — почули ми вигук якогось солдата, а потім владний голос офіцера:

— Стривайте! Обережніше там!

Як добре було дихнути на повні груди, коли нас витягли! Гартвейт, вигукнувши пароль, відразу переконав найманців, що він агент таємної служби, мені ж довелося витримати коротенький допит, поки я довела, що теж служу там.

— Усе гаразд, — нарешті сказав офіцер, — це наші агенти.

Вій був ще зовсім юнак, видно, син якогось впливового олігарха.

— Пекельна робота, — почав нарікати Гартвейт. — Треба буде попроситися, щоб перевели до війська. Ваша служба проти нашої забавка.

— Ви справді заслужили, щоб вас перевели до війська, відповів молодий офіцер. — Спробую вам допомогти.