Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Томова доля вже погрузла в болоті людської жорстокості.

Лист отримала місіс Шелбі. Він вразив її у саме серце, але тоді вона мала купу особистих клопотів, тож зайнятися цією справою негайно не могла. Єдине, що вона зробила — це написала листа довіреній особі Сен-Клерів (міс Афелія завбачливо повідомила її ім’я та адресу) із проханням сповістити, як склалася Томова доля.

Що ж завадило їй довести розпочату справу до кінця? Річ у тім, що містер Шелбі серйозно захворів і вже довгий час палав у гарячці. Єдиною опорою місіс Шелбі був її син. За цей час він виріс і став струнким юнаком. Вони разом зі слугами виходжували містера Шелбі, але все даремно — їм не вдалося вберегти його… Хто думатиме про якогось слугу, коли помирає господар, чоловік і батько?

Через це горе про Тома забули, а ще через клопоти із залагодження справ покійного містера Шелбі. У заповіті він призначив спадкоємицею місіс Шелбі, довіривши цим самим їй нелегку справу — погашення його боргів. Місіс Шелбі із Джорджем з головою загрузли у паперах, зустрічалися з людьми, чиї підписи там значилися, і це займало увесь їхній час. До того ж довелося спродувати частину майна, щоб розплатитися з кредиторами.

Довірена особа Сен-Клерів відповіла на запит місіс Шелбі, але повідомила лише те, що негра Тома продано в Новому Орлеані на аукціоні такого-то числа, а подальша його доля невідома.

Така відповідь місіс Шелбі і молодого господаря, містера Джорджа, не влаштовувала, тому вони твердо вирішили діяти. Щоправда, довелося трохи почекати, поки їхні фінансові справи підуть на лад. Минуло ще півроку, і Джордж Шелбі за дорученням матері поїхав на Південь, щоб у Новому Орлеані дізнатися про місцезнаходження Тома, розшукати його, викупити і привезти додому.

Декілька місяців він шукав ниточку, яка навела би його на Томів слід. І ось він зустрівся з одним джентльменом, який розповів йому, де шукати невільника. Містер Джордж запасся грошима і сів на корабель, який плив по Ред-Рівер. Він вірив, що розшукає свого давнього друга і викупить його.

Ось він дістався до маєтку Легрі. Слуга-негр провів його до вітальні, де Легрі саме ледарював.

Саймон прийняв гостя досить ввічливо, адже спілкувався з рівним, а не з якоюсь «чорнопикою худобою».

— Я давно розшукую одного негра на ім’я Том, який належав моєму покійному батькові. Я хочу його викупити. Мені відомо, що ви придбали його на аукціоні в Новому Орлеані з рік тому…

Легрі насупився і перервав гостя:

— Правда ваша. Купив я на свою голову цього негра. Я за нього заплатив страшні гроші, а виявилося, що так само можна було пустити їх за вітром. Негідник він, та й годі! Такого негра у мене зроду не було: нахаба, бунтівник, недавно влаштував утечу двох негритянок. А їм ціна — по тисячі доларів за кожну, не менше. Сам зізнався, що причетний до цієї втечі, а де вони можуть переховуватися, паскуда така, не каже. Його шмагали двоє наглядачів одразу, а він все одно мовчить. Так я ще нікого не карав, як оцього Тома. Тепер він дурня клеїть, вдаючи, що вмирає, але я йому не вірю. Він у мене…

— Де він? — не стерпів Джордж. — Я хочу його бачити! — Щоки юнака палали, ніздрі роздувалися, очі зблиснули. Він ледве стримувався, щоб не вилаяти цього нахабу.

— У комірці за майстернею, — крикнув через відчинене вікно хлопчик-негр, який тримав Джорджевого коня і чув розмову у вітальні.

Легрі гаркнув на хлопчика, а Джордж, не питаючи дозволу, вийшов із будинку і покрокував до Тома.

Бідний Том майже постійно лежав у забутті. А коли очунював, то майже не відчував болю, бо позаминулої ночі він перетерпів такий фізичний біль, сильніший від якого знести просто неможливо. Він утратив відчуття власного тіла. Але його могутнє тіло не вмирало, дух ще бився в ньому. Під страхом покарання нещасні раби пробиралися до нього вночі, жертвуючи своїм коротким відпочинком, щоб бодай чимось полегшити його страждання. Вони хотіли віддячити Томові за його доброту до них. Та що вони могли для нього зробити? Подати горня холодної води — оце й усе… Але це робилося з такою любов’ю!

Колишні язичники, які завдяки Томові прийняли у свої душі Бога, зрошували його тіло сльозами. Кассі також підслухала, як постраждав Том заради них із Емілі. Вона не побоялася небезпеки і, вибравшись минулої ночі зі свого сховку, прокралася до комірки. То було дуже ризиковано, але вона зробила це. Прощальні слова, які Том ще зміг вимовити цій знедоленій добрій жінці, розтопили лід, що сковував її груди. Вона вперше за довгі роки розплакалася, і їй полегшало.

Коли Джордж увійшов до комірки і побачив Тома, його серце облилося кров’ю, в очах потемніло.

— Дядечку Томе… Не може бути… Не може бути! — вимовив він, опускаючись на коліна перед Томом. — Господи! Дядечку Томе…

Том упізнав цей рідний голос, та все ж думав, що він йому вчувається. Негрові хотілося, щоб це було насправді, і він втішився. Але щоб хоч якось пом’якшити таке гнітюче враження, щоб у молодого містера Джорджа не боліла душа за нього, Том ледь-ледь підвів голову, усміхнувся і сказав:

— Волею безсмертного Христа моє смертне ложе м’яке і зручне…

Кажуть, чоловікам плакати не годиться. Але сльози, які капали з очей юного Джорджа, коли він схилився над своїм другом, робили йому честь.

— Дядечку Томе! Це я, Джордж! Я тут! Хіба ти не впізнаєш свого маленького Джорджа?

— Містере Джордж… — прошепотів Том, розімкнувши очі. Його розгублений погляд зупинився на скорботній постаті довгожданого гостя. — Містере Джордж!..

І його тьмяний погляд прояснішав, свідомість поволі повернулася, обличчя освітила щаслива усмішка. Він переплів пальці своїх натруджених мозолистих рук на грудях і заплакав.

— Слава Творцю! Більшої нагороди я й не чекав… Більше мені нічого не треба! Мене не забули! Мене пам’ятають. Камінь упав із серця… Аж тепер я можу померти спокійно…

— Ти не помреш, дядечку Томе! Не смій навіть думати про це! Не можна тобі вмирати. Я приїхав по тебе. Тебе чекають тітонька Хлоя і діти! Я викуплю тебе і відвезу додому! — палко заговорив Джордж.

— Запізно, містере Джордж, тепер вже запізно! Господь заплатив за мене сповна кров’ю свого сина! В його обителі мені буде краще, ніж у Кентуккі.

— Дядечку Томе, не помирай! Я цього не переживу. Скільки ж ти вистраждав, сердешний! Хіба ж я міг подумати, що знайду тебе тут, в брудній коморі, побитого, всіма покинутого!

— Не жалійте мене, містере Джордж! Я не