Читати книгу - "Мотря"

шляху немає живої душі.

Тітка Лідія хрест кладе святий.

— Я дзвінки чула. Добре чула. Може, це білі коні? По столовій зимний вітер повіяв.

— Білі коні? — питається Мотря. — Які це білі коні, тітусю?

— Вигадки людські, — заспокоює Мотрю гетьман. — Нічого цікавого. І слухати не стоїть.

— Не окривайте, кажіть. Не лякайте мене.

— Люди оповідають, нібито, коли в Бахмачі щось лихого має статися, щось недоброго, то з'являються білі коні. Літом чорний повіз везуть, а зимою з будою сани. І ніби хтось у них сидить. А як підійти, то коні, і сани, і люди щезають. Був і нема, і поїхав до млина, — кінчив, жартуючи, гетьман.

— Цитьте, таки їдуть! — і тітка Лідія вхопилася рукою за серце.

Войнаровський на ґанок вийшов. За хвилину вернувся.

— Нема живої душі. Я вже й вартового питав, ніхто не їхав і не їде.

— А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і — завернуло, — сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою.

Місяць ховався за хмари.

БІЛИЙ СНІГ

В бахмацькій сторожівні, в старшинській половині бунчукові товариші в кості грали. Одному не везло. Що кине — програв. В кармані останні золотівки теліпалися.

— Е, та бо ти, товаришу, не з руки кидай, — говорив той,

що щастя мав, — мабуть, рука тобі не сприяє, кидай з чарки.

— Хай буде з чарки.

Поскидав кості до чарки, покалатав, викинув, — дев'ять.

А другому сім впало. І знов програв.

Бунчукові товариші, сини полкових, а то й генеральних старшин, заслугувалися, повнячи біля гетьмана службу. З дому, звичайно, не бідні, бо батьки не жалували їм грошей, щоб не осоромити себе перед гетьманом, вони бавилися не із-за жадоби гроша, а для розваги.

— Тепер граємо на честь.

— Себто?

— Як матиму гроші, то віддам.

— Пам'ятай же. Кажуть, нині Войнаровський обдаровуватиме нашого брата з гетьманської казни по ранзі й по заслузі.

— По ранзі, то ми всі однаково повинні дістати, а по заслузі — то ти ніщо, а я за двох.

— Хіба тому, що за двох їш.

— А ти за двох брешеш.

І дальше кидали. Щастя поверталося.

Програвший відбивався.

— Не люблю я святого вечора.

— Чому?

— Бо не дають обіду.

— Зато вечеря добра.

— Вдома краща.

— Бо ти мамин син.

— А тебе до дівчат тягне.

— Що, може, негарні шинкарки в Кочубеєвій коршмі на полтавськім шляху?

— Кочубеєва донька краща.

— Мудрагель! Краща троянда від ромену. Та, бач, зависокі пороги на наші ноги.

Чуйкевич сидів за книжкою осторонь і вдавав, що не чує.

— Боже ти мій, таку кралю дістати! Чуйкевич встав.

— Військовому канцеляристові не читається.

— Не даєте.

— Чому ж то?

— Бо балакаєте пусте. Не люблю слухати пустого.

— А може, ваша милість, пане-товаришу, той того, як його, теж у Кочубеїв город задивились. Знаєте казку про отого вовка, що через пліт на капусту дивився, так баба відігнала. Любов Федорівна всякого віджене.

Чуйкевич кинув книжкою в кут.

— Товариші! Як кості, то кості. А Кочубеїв лишіть. Не люблю, як про моїх знайомих чортзна-що говорять. Подивився згірдливо на них, бренькнув шаблею і вийшов.

— О, тому, мабуть, уже добре замакітрено!

— Краще й не треба.

— А жаль. Гарний козак і носа вгору не дере. Товариш, якого пошукати.

— І служить як!

— Довірений гетьманський.

— А диви, й тому дівка світ закрутить.

— І розкрутити важко.

— Навіть не пробуй, поб'є.

— А на шаблю він мистець.

— Хто з нас не мистець на шаблю? Та що з того. На шаблі світ не стоїть.

— Як чий. Наш — то так. Мій батько раз і від одного маху дві голови зрубав.

— І одної досить. Шабас! Войнаровський! — І поховали кістки.

Чуйкевич зрозумів, що йому в Бахмачі не свята. Дратувати його будуть. Вже одна свідомість, що Мотря тут святкує, а про його, може, й не згадає, дошкулювала козакові. Краще де-будь, щоб лиш не тут.

Сказав Войнаровському, що до Батурина його тягне, до знайомих і до свояків. Войнаровський обіцяв подбати про послухання гетьманське.

І, не гаючись, подбав.

Гетьман здивувався, що Чуйкевич на самий святвечір їхати хоче.

— До батьків — розумію, але їх у Батурині нема. А може, ти там яку дівчину лишив?

— Не лишив, ваша милосте, бо не маю.

— Ні? — і гетьман пронизливо глянув на нього. — Чого ж тоді спішишся?

— Скука напала, хандра якась, може, згублю в дорозі.

— Пробуй. Я тобі й коні до Батурина дам. Відвезеш Орликам дарунки, пожелаєш їм свят від мене, їм і дітям. Хрещеника мого візьми на руки і піднеси його високо. Кажи: гетьман говорив, щоб ти великий ріс.

Чуйкевич зрозумів, що гетьман н'арочно так щиро з ним говорить, щоб потішити його. Поклонився і обійняв за коліна.

— Спасибі, милосте ваша. Зроблю як кажете. Від гетьмана до тітки Лідії пішов.

— А ти ж куди? Хто бачив на сам святий вечір? Гонить тебе хто?

— Гонить нудьга. Тітка покивала головою.

— Того цвіту по всьому світу — та кажи вам це! Молодість-буйність, перешумиш, Івасю, перешумиш. А може,

з Мотрею попрощатися хочеш, вона ось тут, у другій світлиці.

Чуйкевичеві годі було сказати "ні", — пішов. Мотря в оксамитнім, золотої краси контушику, горностаями підбитім, була якась друга, ніж звичайно. Краща, але дальша.

Здивувалася, побачивши його.

— Попрощатися прийшов, Мотре Василівна. На свята їхати хочу. І тобі щасливих свят бажаю. Святкуй здорова і весела.

— Спасибі, і ти весело святкуй.

— Жартуєш...

Глянула в вікно, а тоді:

— Чому ж би мені жартувати, Іване Васильовичу? Невже ж ти не молодий, не здоровий, невже ж світ не стоїть перед тобою