Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

розпоряджень Головного штабу і тому денікінці оточили частини УГА, позбавивши її можливості пересуватись спільно з наддніпрянцями.

«Ця зрада нанесла останній і найдужчий удар урядові УНР і взагалі Українській революції, показавши перед народом жахливе обличчя буржуазної реакції, - зазначає М. Шаповал. — По суті вже все було скінчене. Дух упав. Наддніпрянська армія почала спішно відступати під натиском денікінської армії. Переляк, образа, жаль, гнів термосили груди всім чесним революціонерам і борцям за визволення України, що були в обох нещасних арміях, але що могли вдіяти ці кращі люде? Вони відходили від боротьби, вони йшли під большевицьку окупацію. Сили українські розпадалися, революційна частина військ і урядових установ почула себе морально знищеною в гнилих дрібно-буржуазних осередках»1.

І. Мазепа вважає, що командування Галицької армії пішло на контакт з денікінцями без згоди Є. Петрушевича. Останній на такий крок військових взагалі скоріше за все не чекав[884].

Договір УГА з Денікіним був зовсім не випадковим і не був наслідком тільки становища УНР на початку листопада 1919 р. Зокрема, М. Шаповал нагадує такі факти. Ще 25 серпня команування Галицької армії видало в своїх корпусах інформаційно-політичний наказ, в якому говорилося: «… ген. Денікін не є вашим ворогом, а є приятелем. В складі своєї армії він має 75 % таких же українців, як і ви, які йдуть до одної ціли — визволення свого народу від большевиків. Не маєте виступати вороже проти армії ген. Денікіна»[885].

29 серпня 1919 р. на станції Ольшани було укладено таємну угоду між денікінцями й представниками галицького командування «про розподіл впливів у Києві»[886].

Наведені документи — не тільки додаткові аргументи для розуміння суті київських подій у кінці серпня, але й цілком логічні ланки ланцюга кроків до кінцевої зради на початку листопада 1919 р.

Не лише почуття здивування, а й гострого осуду викликає у М. Шаповала момент підписання галичанами капітулянтської угоди. «Стратегічний і політичний розум галицької команди і буржуазної інтелігенції виявився, як бачите, в усій наготі… Коли підписали свій зрадницький договір, то вже большевики по всьому фронту гнали денікінців. А Петлюра і Петрушевич в цей час прийшли до переконання, що порятунок — в порозумінні з Денікіним! Галицька команда нишком перебігла дорогу Петлюрі, заключила договір, цим видала

Денікінові армію УНР на знищення, і денікінці захопили Правобережну Україну, хоч тим часом відступали на півночі перед наступом большевиків»[887]. Зрозуміло, що прояви емоцій при реакції на цей договір (сльози Є. Петрушевича, різні посадові зміщення, розслідування тощо), хоч які вони є цікаві самі по собі, змінити нічого в катастрофічній ситуації не могли[888].

М. Шаповал вважає, що Начальна команда УГА зрадила й Наддніпрянську, й власну армії, а головне — саму ідею визволення України. «Хіба галицька команда могла вже так зважувати всі інтереси всього українського народу? — запитує автор серйозного історичного твору, і відповідає, - Провід армії складався зі старих австрійських слуг Франца-Иосифа, як українців, так німців, які думали не по- народньому, не революційно: вони були чужі народові. В тім часі між вищими начальниками галицької армії миготять імена генералів і полковників: Ерле, Цімерман, Хідсер, Крауз, Вольф, Ціріц, Долєжаль, Шаманек і инші. Відкіль набралися ці «українці» в укр. визвольній армії? Як у Петлюри, так і в Петрушевича була манія набирати «фаховців» вищих офіцерів бувш. Російської і австрійської армій, і це клало тавро смерти на визвольний революційний дух козацтва і молодшого старшинства. Революційні армї були під проводом ворогів революції — в тім трагедія отих часів, нещастя героїв — козаків і чесних революційних старшин»[889].

Договір військового керівництва УГА з Добровольчою армією призвів до повного краху українського фронту, воєнної катастрофи, непоправного лиха. І яка б кількість аргументів не витрачалась його ініціаторами для пояснення тяжкого, безвихідного стану, в якому опинилась УГА, скільки б вони не твердили про прагнення зберегти військові сили задля високої перспективи — неминучої прийдешньої боротьби за українську державність, про підступні інтриги міжнародної дипломатії, всі ці пояснення не здатні навіть пом'якшити загальний висновок: ситуація ускладнилася до краю, договір про союз з А. Денікіним спричинив розгубленість, навіть шок, серед проводу Української революції.

Мабуть, важко віднайти скільки-небудь переконливі однозначні тлумачення таких подій, як здійснені поспіхом спроби спільного військового командування підписати нову угоду з А. Денікіним замість сепаратної, намагання Є. Петрушевича переукласти договір іншою галицькою делегацією, але вже з його санкції, організація «суду» над винуватцями здачі Києва білогвардійцям 31 серпня 1919 р., проведення перманентних нарад про пошуки шляхів виходу з кризи тощо4.

Слід звернути увагу на те, що з формальної точки зору укладений між представниками УГА і денікінцями договір не мав належної правової сили. Річ у тім, що 5 листопада 1917 р. Є. Петрушевич усунув генерала М. Тарнавського та полковника А. Шаманека від керівництва Галицькою армією. її новим командувачем було призначено О. Микитку, команданта I корпусу, а начальником штабу — Г. Ціріца. Одночасно їм присвоювалися звання генералів. Ці заходи стали поступкою Директорії та показовим покаранням військових за їх ініціативні дії.

Однак ставало дедалі очевидним: катастрофа практично невідворотна. Нервування військових, їх поспіх можна зрозуміти, хоча варто визнати й те, що без порозуміння з політичним керівництвом командування не змогло виробити оптимальної платформи для ведення переговорів, що призвело врешті до непродуманості деяких умов договору.

З іншого боку, всі заходи щодо його укладання трималися в суворій таємниці, так що не лише вояцький загал, але й команданти головних підрозділів не були належним чином поінформовані. Відтак вони були приголомшені звісткою про переговори із денікінським командуванням та можливі умови союзу. Більшість армії розуміла необхідність укладення перемир'я, особливо активно за нього виступав II корпус, де становище було найважчим. Але, коли стало відомо, що доля Галицької армії вирішувалася в такий спосіб, то навіть серед вчорашніх прихильників договору з'явилося чимало «покривджених опозиціонерів».

З цього приводу С. Шухевич у мемуарах зазначає, буцімто він заявив у вічі генералу М. Тарнавському, що цей вчинок «невідповідний», бо зриває відносини братніх українських армій. Командувач на це відповів, що, спровадивши армію з Галичини, він, а не Диктатор, несе за неї відповідальність[890].

Серед військових було й чимало відвертих противників укладання договору з Добрамією. Одним з провідників антиденікінської опозиції виступив популярний в армії поет, поручик Микола Федюшка- Євшан (помер у Вінниці від тифу). Він скрізь і постійно заявляв, що УГА не повинна ні з ким миритися, що краще кинути хворих і майно, навіть всім загинути або ж повністю капітулювати, ніж