Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

І я, сповнений щастя і блаженства, пливу далі тишею вулиць і тихо шепочу.

…Я ніколи не був у земному житті багатим, а тепер уже і поготів ним не стану: мене ніхто ніколи безкорисливо не любив, а тепер уже тим більше не полюбить.

…Я ніколи не був знаменитим, а нині вже і поготів ним не стану.

…Я був завжди одиноким і самотнім серед людського багатолюддя, а нині, само ж собою, й так нікому не потрібен.

Але, Господи, ти подарував мені Місто. І цим самим зробив найбагатшим і найщасливішим серед смертних.

І я знаю: прийде час і моя душа кольоровим метеликом випорхне із смертного тіла і полетить на запах осяйної далини…

* * *

…Вранці, крізь ранкову дрімоту, я дослухався, як гаряче наша культурна місія обговорювала культпохід у кіно. А коли встав, баба Фіскарошка одразу запитала:

— То правда: уже’м нині рано чула, што діставись учора на лекції добрих копанців.

— Та було мало, було… — неохоче відповів.

— А за што хоть били?

— Казали, што немає Леніна у моєму серці.

— Був би у ньому Богонько… А для Леніна і так є місця у множестві пустих сердець, — мовила безтурботно баба, а потому тихо прорекла. — А вообще, по правді — порожніх сердець не буває… Бо там, де у серці робиться пустота, там нараз оселяється сатана…

І нечистий того ж дня таки спік для мене коржа із лайна. Щойно приволікся до школи, мене одразу викликали до директора і повідомили: за контрреволюційну провокацію під час державно-важливої політичної акції мене черговий раз виключено зі школи. Оскільки для моєї персони ганебне вигнання із навчального закладу стало уже своєрідним ритуалом, то я тільки недвозначно усміхнувся. Проте директор, прочитавши іронію на моєму обличчі, злісно просичав:

— На сесь раз виключено раз, назавжди і навіки-віків!

Із таким вироком партійної інквізиції я поплівся із понуреною головою додому.

— Ти што, леґіню, ідеш такий чумний, якби в тебе стріха з голови пішла в гості на свинарник? — почувся дзвінкий голос.

Із-за рогу школи вигулькнула однокласниця Маня Крумпляничка — донька нашого Гебельса. Того самого партійного хруща, за вказівкою якого мені дали смачного копанця із школи. Маня, невідомо чому, вся радісно цвіла, як божа ружа.

— Ну ти, Маню, у нас теж із звіздою на чолі! — буркнув я.

— Чому?

— Бо ти єдина, у кого язик завжди біжить попереду думки…

— Ой, який ти фіґлярний, — бризнула сміхом Маня.

— Твій отець витурив мене зі школи, то мені тепер тільки й лишилося што фіґлярити…

— А ти ліпше би пригнав худобу до ріки Кривуліни, то фіґлярили би обоє, — розсипала веселі бісики з очей Маня.

Вона і далі сипала маленькі бісики, а під моїм серцем потихеньку прокидалося голубе, сяйвооке звірятко…

* * *

Такої хитрувато-лукавої і по-ґаздівськи розсудливої гори, як наша Ловачка, певен, у всьому світі не здибаєш. За будь-яких обставин вона твердо тримає свій гонор і так вміло викрутиться із не вельми приємних ситуацій, що тільки язик висолопиш від завидків. Он і тепер: не встигла з Мадярщини прийти весна і розкласти свої манатки довкола Мукачева, як навколишні гори і пагорби одразу захмеліли від перших теплих вітрів. І тут, наче п’яні, втративши здоровий глузд, забуяли-загуляли цвітом абрикос, персиків, слив, черешень і всякого різнотрав’я. Минуло кілька днів, по схилах прудко пробіг молодий дощик, за ним погнався безтурботний вітер, і буйноквіття, мерхнучи на льоту, рознеслося по світу. Все навкруги одяглося в одноманітні зелені шовки. І ось тільки тоді розроджувалася своїм невимовно багатим і ніжно-чистим квітом наша мамка Ловачка. Чого там тільки не було — навіть каміння, і те так веселково вигравало на сонці, що у людей сторонніх роти самі подивовано розкривались, а у місцевих розпинало від гордощів груди і з облич навіть у снах не зникали умиротворені посмішки. А хитра і мудра Ловачка на фоні гір і пагорбів, які так безрозсудно відгуляли-відбуяли, тепер постійно сяяла величезним квітучим алмазом у велетенській зеленій короні. І променила навкруги таку божественно-осяйну ауру, що навколишні поля і долини пахкотіли, як великодні паски, немовлята по сільських хатах переставали плакати і весь час собі щось наспівували, а корови в обійстях цідили неймовірно багато молока. У небесах птахи так дзвінко заливались піснями, що у деяких солов’їв на льоту розривались серця. Навіть старезний і славний українсько-русинсько-російсько-мадярсько-жидівський варош Мукачево у світлі благодатної аури Ловачки враз перевтілювався, дивовижно молодів і ставав не по-мукачівськи добрим і щедрим. У сяйві розквітлої Ловачки, внизу, під її парадними грудьми, ми і пасемо із Манею Крумплянкою божу худібку.

Маня — моя однокласниця, дочка колгозного партєйного секретаря Крумпляника на прізвисько кривоногий Гебельс — пасе свої фамільні корови, а я — нашу козу Танкістку і череду овець нанашки Кутузовки. Моя хресна обіцяла за цю послугу аж цілий карбованець і прислати смачний обід у поле. Проте молоде сонечко уже чимчикує до полудня, мені дико хочеться їсти, а від нанашки ніякої вісточки. Мані добре: вони вдома постійно жирують різні смакоти, і голод їй не товариш. Он така, нівроку, пухкенька, гладенька, як молочне поросятко.