Читати книгу - "Вічний календар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перекупка, що привозила до Митниці хоростівські дріжджі, а деколи — синьку, порадила Тикєні, що в таких випадках, як у її чоловіка, дуже допомагає псєчий смалець. Баревичева купила в неї кілограм дріжджів і кілька пачок синьки, бо перед Пасхою треба побілити стіни в хаті.
Якогось дня Тикєна навідалася до митницького різника Хасановича. Йшла мимо й побачила Олексу, маленького чорнявого чоловіка, що порався біля двох вуликів. Він заглядав усередину, знявши з одного масивний дашок. Після довгої зими, коли бджоли пробуджуються до життя, найбільша небезпека — народження другої матки, що поділить рій та забере з собою молодих бджіл. А тоді біжи за ними з путнею й роздивляйся, котре дерево обсіли.
Від кого вели свій родовід Хасановичі: чи від захоплених у полон буджацьких татар, чи від якихось турків, що затрималися на червоних пісковиках побіля Митниці, вони й самі не знали. Залишилося їм тільки прізвище. Передавали прізвище й ремесло.
Усі чоловіки їхнього роду були різниками. Щойно в якого-небудь Хасановича народжувався син — то ніхто не сумнівався, що буде різником. І справді, минало кілька років — син заступав батька, перебираючи його інструмент — спеціальні ножі. Таких у Митниці чи околицях не мав ніхто, вони нагадували закручені турецькі шаблі. І коли хтось із Хасановичів різав свиней, то сало від м’яса відставало легко, як змочений папір.
Під весняне гудіння бджіл Тикєна розповіла Хасановичу, що їй нарадила спекулянтка синькою.
«Слухайте, пані Баревичева, — почав здалеку Олекса, — та хотів би помочи Митрови, але псів, як знаєте, не ріжу. Навіть не знаю, чи вони мают смалець».
Після довгого віднєкування Тикєна впросила Хасановича. Домовилися, що вона сама знайде пса і приведе до різника.
«Не хочу, знаєте, жеби казали, що Хасанович уже псів ріже».
«Я вас розумію, Олексо, — погодилася жінка, — але не годна’м дивитисє, як він сє мучит».
Минуло два дні після розмови з Хасановичем. Перебираючи в пам’яті всіх сільських волоцюг і злодіїв, Баревичева найперше подумала про Кухарського. А побачити біля чайної високу жердину, що хиталася на всі боки, було простою, як день, справою. Якби нізвідки прилетів буремний вітер, то він би переламав Кухарського навпіл — так його висушила горілка. Але довготелеса постать, скручена жилавим природнім дротом, щораз нахиляючись, вирівнювалася. Нині зранку Кухарський уже встиг залити балухи. Пригостив сусід за те, що допоміг йому перенести мішки з цементом. Сусід збирався штукатурити хату. Після цього Кухарський трохи полежав у прибережній кропиві й, набравшись сили, приплентався до чайної. Наближалася обідня пора. З радіо на електричному стовпі передавали симфонічну музику, яку заглушували трактори й вантажівки. А ще — пахкотів біля залізного склепу бензовоз, що привіз із білобожницької станції нафту. Водієві ніяк не вдавалося заїхати заднім ходом у металеву браму книгарні, у дворі якої вкопали велику цистерну-резервуар. Бензовоз старенький, прогоріла від синіх газів вихлопна грубо торохтіла на цілу вулицю. Дізнавшись про бензовоз, потягнулися митницькі до книгарні, хто з металевими бідонами, а хто з каністрами. У кого був у хаті шофер чи тракторист, ті запасалися бензином і соляркою, зціджуючи паливо ночами з баків колгоспних машин, і не переймалися нафтою. Інші, коли завелася мода варити влітку на керогазах, тільки й чекали на бензовоз. За два-три дні продавчиня спродувала цілу цистерну. А хлопчаки били потім палицями по металу заради забави, наслухаючи лункий звук. Увага Кухарського прикута до Лозинської з чайної. Буфетниця приймала морожену рибу, але допомогти розвантажувати не кличе. Пачки з рибою виносить Пшеман. Кухарський кілька разів махнув Лозинській рукою. Даремно! Вона навіть не подивилася в його бік.
Він перейшов вулицю й присів у фосі.
Баревичева поспішала по морожену рибу. Сороча пошта встигла рознести Митницею й цю новину. Запитала Дмитра, чи з’їв би смаженої риби. Відповів, що так. Баревичева запримітила Кухарського, але спершу забігла до чайної. На сходах, між першим і другим поверхами, митницькі жінки збилися в чергу.
Лозинська довго не відчиняла буфета. Черга починала невдоволено гудіти — часто траплялося, що буфетниця зволікала з продажем, бо розфасовувала і приховувала привезений товар для родини. Гудіння на сходах стихло, відколи розпочалася торгівля.
Баревичева вийшла з сіткою, з якої стирчало дві рибини.
На зупинці, біля дошки оголошень з яскравою афішею про двосерійний індійський фільм, збиралися підлітки. У сандалях на босу ногу пройшов зі своїм псом Німий.
Тикєну кликали сусідки, але вона казала їм не чекати, бо ще має одну справу.
«Послухайте, Кухарський, — Тикєна підбирала слова, — а ви не могли би зловити для мене пса?»
Кухарський примружив заплиле синяком око:
«А ваш шо, втік?»
«Втік, а ту знаєте…»
«Дисєтка».
Тикєна кивнула на знак згоди.
«І завдаток».
Баревичева простягла йому жовтий пожований карбованець.
Кухарський, обдумавши, наздогнав Тикєну й прошепотів заслиненим ротом: «І літра горівки… Чуєте… Літ-ра».
Над Джуринкою в густій кропиві Кухарський ловив на обід карасів. Гнучке вудилище виламав із верби, а жилку знайшов ще минулого літа. За річкою гавкали пси. Іншого разу він би нарікав на них, що полошать рибу, але нині прислухався, хоча гнав від себе думку про сусідських: якби, не дай Боже, хтось дізнався, що він, Кухарський, вкрав пса, то… Тінь сонця досягла рівнодення, а карась не йшов ні на хробака, ні на хлібний м’якуш. У кишені засмальцьованого піджака Кухарський знайшов зачерствілий шматочок хліба. Зрадів. Відламав і запхав до рота. Змочив слиною й насилив на гачок. У траві підскакувало четверо зовсім дрібних карасиків. Навіть дітвора, бавлячись у рибалок, жбурляла таких назад у воду. У Кухарського нині на обід буде ота четвірка й черства байда хліба. Зрозумівши, що риба залягла на дно, запхав улов до кишень і поплентався додому. Поки розігрівав рондель, карасів, кинутих на стіл, обсіли мухи. Зішкрябав тупим ножем луску, вилив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічний календар», після закриття браузера.