Читати книгу - "Коли курява спаде"

Наші коні, які везли срібло й коштовності, рвонули в долину, при цьому голоси мідних дзвіночків на шиях у них видавались надзвичайно дзвінкими й відразу ж заповнили порожню долину. Замок же стояв у далині так само тихо, справляючи таке враження, ніби він потопає і снить. Коли ми проминали якісь поселення, люди зі своїми старостами на чолі приєднувались до нас у хвіст і створювали сильний галас вітальними вигуками.

Чим більше людей виявлялося позаду мене, тим сильніший вони здіймали галас і, зрештою, порушили обідній сон людей у замку.

Туси Мерці, хоча й знав, що має повернутися його син, все одно розхвилювався, побачивши такий великий натовп людей і коней, що котився вниз розлогою долиною. Ми побачили, що домашні охоронці щодуху мчать до дозорних веж.

— Вони злякалися, — розсміялась Тхарна.

Я теж розсміявся.

Адже я виїжджав звідси безнадійним дурнем, а тепер раптом змусив їх боятися. Ми вже наблизились достатньо для того, щоб вони могли бачити, що це — свої люди. Однак туси все ще не послабляв пильність. Очевидно, вони все-таки остерігалися мене, боялися, що я нападу на замок.

— Як твій батько може так поводитись? — спитала Тхарна.

— Не батько, а старший брат, — відповів я.

Дійсно, така поспішність і переполох були почерком старшого брата. Після несподіваної поразки на півдні він був що та пташка, яка бачила, що таке лук. Тхарна солодко сказала до мене:

— Навіть і твій батько вже тебе остерігається — тож вони вважають тебе членом родини Ронггонг.

Ми під'їхали ще ближче, однак за важким кам’яним муром замку все ще тривала невизначена тиша.

Нестерпну ситуацію подолала Санг’є Дролма. Вона розв’язала великий лантух на спині свого коня й почала великими жменями підкидати в небо цукерки з китайських земель. Вона вже чудово справлялась із роллю добродійки, яка поширює благо другого панича родини Мерці. Обидва мої прислужника також почали кидати цукерки в небо.

Раніше таких цукерок у нас було дуже мало, навіть у родинах туси їх споживали не так часто. Однак відтоді, як я почав займатися торгівлею на північних кордонах, вони перестали бути рідкістю.

Тож цукерки градом посипались із неба в натовп і в руках людей затріпотіли строкаті обгортки, а на губах зробилося солодко, мов після меду. Таким чином люди в натовпі теж відчули смак мого успіху, здобутого на північних кордонах, і почали голосно вітати мене й красуню Тхарну, оточивши нас на майдані перед замком Мерці. Собаки, прив'язані на залізні ланцюги до брами замку, також голосно загавкали.

— Це так родина Мерці вітає свою невістку? — спитала Тхарна.

— Це так розумні люди вітають дурня, — голосно відказав я.

Вона прокричала щось іще, однак її голос, як і скажений гавкіт собак, потонув у вітальних криках людей. Крізь ці крики, подібні до гуркоту грому, я почув, як із рипінням відкривається важка брама замку. Натовп відразу ж припинив галасувати. В отворі брами заявилися туси і його дружина. За ними йшов натовп жінок, серед яких були Янгджома та друга Тхарна. Брата з ними не було. Він все ще залишався з охоронцями на дозорних вежах замку.

Видно, жилося їм не вельми добре — обличчя в батька було схоже на побиту памороззю редьку, а губи матері були надзвичайно сухими. Тільки Янгджома із її звичайним виглядом сновиди була все так само гарною. Служниця Тхарна виявилася недоумкуватою — вона стояла в натовпі інших служниць і отетеріло дивилась на мою чарівну дружину, а також кусала свої нігті.

Тепер уже дружина туси подолала незручну ситуацію. Вона вийшла наперед і торкнулася губами мого чола — мені здалося, що це два сухих листки впали мені на голову. Вона зітхнула й відірвалась від мене, а потім підійшла до Тхарни, обійняла її й сказала:

— Я знаю, що ти — моя донька. Дозволь мені попіклуватися про тебе. Нехай чоловіки займаються своїми справами, а я хочу догодити своїй гарній доньці.

Туси розсміявся й прокричав до натовпу:

— Ви бачили? Мій син повернувся! Він здобув найбільше коштів! І повернувся з найчарівнішою жінкою в світі!

Натовп голосно вигукнув привітання.

Далі мені здалося, що це не мої ноги, а хвиля привітань занесла нас у замок. У дворі я спитав у батька:

— А старший брат?

— Він у зброярні. Він подумав, що, можливо, це вороги прийшли.

— Не дивно, адже його розбили на півдні.

— Не потрібно казати про це.

— Але ж, батьку, це ти сказав, що його розбили.

— Синку, я бачу, твоя хвороба вже минулася, — сказав батько.

У цей момент промайнув силует брата