Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Мок гаркнув: «Двадцять великих!» Він почав відлік гребків: «19, 18, 17, 16, 15... 20, 19...». Щоразу, доходячи до 15, він скидав відлік назад до 20. Приголомшені, вважаючи, що вони, нарешті, наближаються до фінішу, хлопці кидали свої довгі тіла вперед на кожному гребку, веслуючи несамовито, бездоганно і з неймовірною елегантністю. Їхні весла вигинались, як луки, лопаті входили у воду та виходили з неї чисто, гладко, ефективно. Змазаний жиром кашалота корпус човна ковзав уперед між гребками, його гострий кедровий ніс розсікав темну воду. Човен і хлопці були скуті докупи, запекло просуваючись уперед, як жива істота.

Потім вони потрапили у світ сум’яття. Хлопці перебували в повному режимі спринту, підвищивши частоту ходу до 40 гребків, коли зіткнулися зі стіною звуку. Вони раптом опинились прямо навпроти величезних дерев’яних трибун на північному кінці курсу, не далі ніж у трьох метрах від тисяч глядачів, які кричали в унісон: «Дойч-ланд! Дойч-ланд! Дойч-ланд!» Звук цього скандування каскадом накрив їх, відбився від одного берега до іншого й зовсім заглушив голос Боббі Мока. Навіть Дон Х’юм, сидячи лише за півметра перед ним, не міг розібрати, що кричав Мок. Крики ображали і збивали з пантелику. На протилежному боці маршруту італійський човен почав черговий спринт. Те саме робив і німецький екіпаж, веслуючи зараз у ритмі більш як 40 гребків. Обидва несамовито загрібали воду, щоб зрівнятися з американським човном. Боббі Мок побачив їх і закричав в обличчя Х’юма: «Вище! Вище! Викладайте все, що маєте!» Ніхто не зміг його почути. Обрубок МакМіллін не знав, що відбувається, але йому не подобалось це, чим би воно не було. Він кинув лихе слово на вітер. Джо також не знав, що відбувається, за винятком того, що йому було боляче так, як ніколи раніше в човні — гарячі ножі врізались у сухожилля рук і ніг та розпанахували його широку спину з кожним гребком; кожен відчайдушний подих обпалював його легені. Він втупився у шию Х’юма і зосередив свою увагу на простій, жорстокій необхідності виконувати наступний удар веслом.

На балконі «Хаус Веста» Гітлер відклав бінокль убік. Він продовжував розгойдуватися уперед і назад у ритм зі скандуванням натовпу, потираючи праве коліно щоразу, коли нахилявся вперед. Геббельс підняв руки над головою, несамовитими вигуками вітаючи переможців. Герінг почав ляскати спину Вернера фон Бломберга. На балконі сусіднього елінга Ел Ульбріксон, «незворушний малюк», стояв нерухомо, без будь-якого виразу на обличчі, тримаючи сигарету в роті. Він цілковито очікував побачити Дона Х’юма, схиленого вперед над його веслом, у будь-який момент. Білл Слейтер із «Ен-Бі-Сі» кричав в ефірі «КОМО» у Сіетлі. Гаррі, Джойс і діти не могли зрозуміти, що відбувається, але всі вони були на ногах. Вони думали, що, можливо, хлопці були попереду.

Мок кинув оком ліворуч, побачив, що німецький та італійський човни знову піднімали швидкість, і знав, що якимось чином хлопці мусили ще більше пришвидшитись, викластись ще більше, ніж вони викладались, хоча він також знав, що вони вже й так віддавали всі сили, що мали. Він міг бачити це на їхніх обличчях — на спотвореному гримасою обличчі Джо та в широко відкритих, здивованих очах Дона Х’юма — очах, які, здавалося, дивилися повз нього в якусь бездонну порожнечу. Він схопив дерев’яні калаталки на тросах румпеля і почав гамселити ними по евкаліптових сигнальних дошках, прикріплених до кожного боку човна. Навіть якщо хлопці не могли почути його, можливо, вони зможуть відчути вібрації.

Вони відчули. І відразу ж зрозуміли, для чого призначався цей сигнал, що їм потрібно зробити неможливе — підняти частоту гребків ще вище. Десь глибоко всередині кожен із них ухопився за рештки волі і сили, якими, самі не відаючи того, вони володіли. Їхні серця зараз билися в ритмі майже 200 ударів на хвилину. Вони були абсолютно за межею виснаження, за межею того, що їхні тіла були в змозі витримати. Найменший промах будь-кого з них означатиме зловити краба і катастрофу. У сірому мороці під трибунами, заповненими волаючими людьми, їхні білі лопаті миготіли, занурюючись у воду і виринаючи з неї.

Тепер перегони йшли ніздря в ніздрю. На балконі Ел Ульбріксон навпіл розкусив свою сигарету в роті, виплюнув її, став на стілець і почав ричати на Мока: «Давай! Давай! Давай!» Звідкись голос істерично заверещав по гучномовцю: «Італія! Німеччина! Італія! Ого... Америка! Італія!» Три човни рвалися до фінішу, поперемінно випереджаючи один одного. Мок стукав по евкаліпту так сильно і швидко, як лише міг, звуки «клац-клац» по дошці вистрілювали на кормі човна майже як кулемет. Х’юм піднімав ритм вище й вище, поки хлопці не дійшли до 44 гребків. Вони ніколи не веслували з такою високою частотою ходу, навіть ніколи не уявляли, що це можливо. Вони трохи вийшли вперед, але італійці почали зрівнюватися з ними знову. Німці були справа поряд з італійцями. «Дойч-ланд! Дойч-ланд! Дойч-ланд!» — гриміло у вухах хлопців. Боббі Мок сидів верхи на кормі, зігнувшись уперед, стукаючи по дереву і репетуючи слова, які ніхто не міг почути. Хлопці виконали останній могутній удар веслами і виштовхнули човен на фінішну лінію. За проміжок часу в єдину секунду німецький, італійський і американський човни всі перетнули фініш.

Гітлер на балконі підняв стиснутий кулак до плеча. Геббельс підстрибував догори. Герман Герінг знову ляснув себе по коліну з маніакальною посмішкою на обличчі.

В американському човні Дон Х’юм схилив голову, наче в молитві. У німецькому човні Герд Фьольс звалився назад на коліна весляра на місці номера 7, Герберта Шмідта, який тріумфально підняв кулак над головою. В італійському човні хтось нахилився вперед, і його вирвало за борт. Натовп продовжував волати: «Дойч-ланд! Дойч-ланд! Дойч-ланд!»

Ніхто не знав, хто виграв.

Американський човен дрейфував по озеру, за межами трибун, у тихіший світ. Хлопці схилялися над веслами, задихаючись, їхні обличчя усе ще були перекошені від болю. Коротун Хант збагнув, що не може навернути очі на маршрут перегонів. Хтось прошепотів: «Хто виграв?»