Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Опір Дадзі був нічого не вартий. Жинь легко відтіснила її до корпусу найближчого корабля на мілині. Її кулак врізався в деревину поруч із обличчям Дадзі, промахнувшись зовсім трохи. Деревина хруснула, ламаючись, і задиміла під її кісточками. Увесь корабель застогнав. Жинь прибрала кулак і вдарила Дадзі в щелепу.

Голова Дадзі смикнулася набік, немовби в зламаної ляльки. Жинь розбила їй губу, кров цівкою потекла на підборіддя. Та все ж Імператриця всміхалася.

— Ти така слабка, — прошепотіла вона. — У тебе є бог, але ти й гадки не маєш, що з ним робити.

— Просто зараз я напевно знаю, чого хочу.

Вона зімкнула розпечені пальці навколо шиї Дадзі. Бліда плоть розтріскалася та обпеклася під її дотиком. Жинь почала стискати. Вона думала, що відчує піднесення від захвату.

Але цього не сталося.

Вона не могла просто вбити її. Не так. Це було надто швидко, надто легко.

Вона мусила стерти її на порох.

Жинь підняла руки. Поклала великі пальці під очниці Дадзі. Впилася нігтями у м’яку плоть.

— Поглянь на мене, — просичала Дадзі.

Жинь похитала головою, міцно замружившись.

Щось луснуло під її лівим пальцем. Тепла рідина потекла по зап’ястку.

— Я вже помираю, — прошепотіла Дадзі. — Хіба ти не хочеш знати, хто я? Хіба не хочеш дізнатися правду про нас?

Жинь знала, що повинна просто зараз покінчити з цим.

Але не могла.

Бо вона справді хотіла знати. Ці запитання мучили її. Вона мусила зрозуміти, чому найвидатніші герої Імперії — Дадзі, Жиґа і Дзян, її майстер Дзян — стали такими чудовиськами. Тут, коли все вже майже скінчилося, вона сумнівалася дужче, ніж будь-коли, що б’ється на правильному боці.

Її очі затремтіли й розплющилися.

Видіння полонили розум.

Тепер вона бачила охоплене полум’ям місто, як нині Арлон, розбиті та почорнілі будівлі, трупи на вулицях. Вона бачила вій­ська, які крокували строєм у страхітливій кількості, доки вцілілі містяни припадали до землі на своїх порогах, опустивши голови та піднявши руки.

Це була Нікарська імперія під гнітом муґенців.

— Ми нічого не могли вдіяти, — сказала Дадзі. — Коли їхні кораблі припливли до наших берегів, ми були заслабкі, щоб бодай чимось зарадити. І протягом наступних п’яти десятиліть, коли вони ґвалтували нас, били, плювали й говорили нам, що ми варті меншого за псів, ми нічого не могли.

Жинь замружилася, але видіння не зникли. Вона бачила прекрасну маленьку дівчинку, яка стояла перед купою тіл, її личко було вимазане сажею, а по щоках струменіли сльози. Бачила хлопчика, який лежав у купі трупів на розі вулиці, конаючи від голоду, згорнувшись навколо побитих зазубрених пляшок. Бачила білявого хлопця, який лаявся й розмахував кулаками вслід збайдужілим солдатам.

— Тоді ми втекли й здобули силу, здатну змінити долю Імперії, — сказала Дадзі. — То як думаєш, що ми зробили?

— Це нічого не виправдовує.

— Це пояснює й виправдовує все.

Видіння знову змінилося. Жинь побачила оголену дівчину, яка тремтіла і плакала біля печери, а в цей час змії повзали по її тілу. Бачила високого парубка, який припав до берега, доки дракон обвивав його кільцями, піднімаючи все вищі й вищі хвилі, які оточували його, ніби торнадо. Бачила білявого хлопця, який стояв на колінах і бив кулаками по землі, доки тіні корчилися й виривалися з його спини.

— Скажи мені, що ти не відмовилася б від усього, — сказала Дадзі. — Скажи, що не пожертвувала б усім і всіма, кого знала, заради сили, яка допомогла б повернути твою країну.

Перед очима Жинь промайнули місяці. Далі вона побачила Тріаду — вони вже були геть дорослі, на колінах біля тіла Цевері, лише однієї дівчини, і вибір здавався ясним і очевидним. Супроти страждань мільйонів чого варте одне життя? Двадцять життів? Кетреїдів було так мало. Хіба ж це порівняння може бути складним?

Яка тут різниця?

— Ми не хотіли вбивати Цевері, — прошепотіла Дадзі. — Вона врятувала нас. Вона переконала кетреїдів нас прийняти. А Дзян її любив.

— Тоді чому…

— Бо довелося. Бо наші союзники хотіли ту землю, а Сожцань Сіжа сказала «ні», і ми мусили перемагати силою і страхом. Ми мали лише один шанс об’єднати Воєначальників і не збиралися його марнувати.

— Але потім ти його змарнувала! — скрикнула Жинь. — Ти не скористалася ним! Ти продала його муґенцям…

— Якщо рука гниє, то чи відмовишся ти її відрізати, щоб урятувати тіло? Провінції збунтувалися. Були корумповані. Хворі. Я пожертвувала ними заради об’єднаного ядра. Я знала, що ми не достатньо сильні, щоб вибороти всю країну, хіба частину. Тому я відбракувала решту. Ти знаєш це, ти командуєш Цике. Ти знаєш, що правителям іноді доводиться робити.

— Ти нас продала.

— Я зробила це заради них, — лагідно промовила Дадзі. — Я зробила це заради Імперії, яку мені лишив Жиґа. І ти не розумієш ставок, бо не знаєш, що таке справжній страх. Ти не знаєш, наскільки гірше може бути.

Голос Дадзі надламався.

І це вдруге Жинь побачила, як фасад узявся тріщиною, побачила крізь ретельно витворений міраж, який Дадзі десятиліттями демонструвала світу. Ця жінка була не Зміївною, не лукавою правителькою, яку Жинь навчилася ненавидіти й боятися.

Ця жінка була налякана. Але боялася вона не Жинь.

— Вибач, я завдала тобі болю, — прошепотіла Дадзі. — Вибач, що завдала болю Алтаню. Я хотіла б, щоб цього ніколи не було. Але я мала план, щоб захистити свій народ, а ви просто опинилися на моєму шляху. Ви не знали, хто ваш справжній ворог. Ви не послухали б.

Жинь тоді була така люта на неї, але вже не могла ненавидіти. І проти кого тепер їй воювати? На якому боці вона має бути? Вона не вірила в Республіку Вейсжі, уже не вірила, і вже точно не довіряла призахідникам, але не знала, чого від неї хоче Дадзі.

— Ти можеш іти далі й убити мене, — сказала Дадзі. — Певно, що можеш. Звісно, я відбиватимуся, але ти, імовірно, переможеш. Я б себе вбила.

— Заткнися, — сказала Жинь.

Їй хотілося стиснути кулаки й витиснути життя з Дадзі. Але гнів затух. Вона вже не мала сили волі битися. Вона хотіла гніватися, бо все було б значно легше, якби вона просто осліпла від люті, але гнів не приходив.

Дадзі викрутилася з її рук. Жинь не спробувала її спинити.

Дадзі однаково була при смерті. Її обличчя перетворилося на жахливу руїну, а з розчавленого ока витікала чорна рідина. Дадзі пошкутильгала кудись убік, тримаючись пальцями за корабель.

Її здорове око не зводило погляду з Жинь.

— Як гадаєш, що буде після того, як мене не стане? Навіть не думай, що можеш довіряти Вейсжі. Без мене Вейсжа вже не матиме від тебе користі. Він списує своїх союзників і оком не моргнувши, щойно вони стають незручними, і якщо не віриш мені, коли я кажу, що ти наступна, тоді ти дурепа.

Жинь знала, що Дадзі мала рацію.

Вона просто не розуміла, що ще їй лишилося.

Дадзі похитала головою і простягнула руки, відкрито й незагрозливо.

— Ходи зі мною.

Жинь ступила маленький крок уперед.

Деревина над її головою застогнала. Дадзі відсахнулася. Жинь запізно глянула вгору, якраз вчасно для того, щоб побачити, як на неї падає щогла.

Жинь не могла навіть кричати. Усі сили