Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

йшли на те, щоб просто дихати. Повітря надходило сиплими, болісними подихами. Здавалося, горло звузилося до діаметру шпильки. Уся спина горіла нестерпним болем.

Дадзі стала перед нею навколішки. Погладила по щоці.

— Я ще тобі знадоблюся. Зараз ти цього не розумієш, але скоро збагнеш. Я буду потрібна тобі дужче, ніж вони. Я просто сподіваюся, що ти виживеш.

Вона нахилилася так близько, що Жинь відчула гарячий подих на шкірі. Дадзі схопила Жинь за підборіддя і змусила глянути вгору, у своє здорове око. Жинь пильно вдивилася в чорну зіницю всередині жовтого кільця, яке гіпнотично пульсувало, у безодню, яка манила в неї провалитися.

— Я лишу тобі ось це.

Жинь побачила вродливу юнку, Дадзі, певно, що то була вона. Згорнута на землі, оголена, вона притискала одяг до грудей. Темна кров стікала по блідих стегнах. Жинь бачила юного Жиґу, розпростертого на землі, непритомного. Дзяна, який лежав на боку й кричав, доки чоловік бив його під ребра, знову, знову і знову.

Вона насмілилася глянути вгору. Їхніми мучителями були не муґенці.

Блакитні очі. Русяве волосся. Солдат опускав черевик, знову, знову і знову, і щоразу Жинь чула хрускіт.

Вона стрибнула в часі лише на кілька хвилин уперед. Солдата вже не було, а діти чіплялись одне за одного, плакали, замазувалися в крові інших, припадаючи до землі в тіні іншого солдата.

— Геть звідси, — сказав солдат, мовою, яка була їй тепер аж надто знайома. Вона не вірила, що почує добре слово тією мовою. — Негайно.

А потім Жинь зрозуміла.

То був призахідницький солдат, який зґвалтував Дадзі, і муґенський солдат, який її врятував. То була рамка, у якій імператриця опинилася замкненою ще з дитинства. Це й був той переломний момент, який впливав на кожне її наступне рішення.

— Муґенці не були справжнім ворогом, — пробурмотіла Да­дзі. — Ніколи. Вони були просто бідолашними маріонетками й служили божевільному імператору, який почав війну, а не повинен був починати. Але хто ж його напоумив? Хто сказав, що він може підкорити весь континент?

Блакитні очі. Білі вітрила.

— Я попереджала тебе про все це. Я говорила від самого початку. Ті дияволи знищать наш світ. Призахідники мають одне бачення майбутнього — і нас у ньому нема. Ти вже це знаєш. Ти мала усвідомити, тепер, коли бачиш, які вони. Я бачу це в твоїх очах. Ти знаєш, що вони небезпечні. Ти знаєш, що тобі знадобиться союзник.

У Жинь на язиці крутилися запитання, забагато, щоб їх злічити, але їй бракувало подиху, щоб вимовити їх. Зір ставав тунельним, чорніючи по краях. Вона бачила лише бліде обличчя Дадзі, яке танцювало навколо неї, немов місяць.

— Подумай про це, — прошепотіла Дадзі, проводячи холодними пальцями по щоці Жинь. — З’ясуй, проти кого ти воюєш. А коли знатимеш, знайди мене.

— Жинь? Жинь! — Над нею нависло обличчя Венки. — Трясця твоїй матері. Ти мене чуєш?

Жинь відчула, як хтось піднімає чималий тягар із її спини та плечей. Вона лежала навзнак, із широко розплющеними очима, і втягувала повітря великими ковтками.

— Агов. — Венка поклацала перед нею пальцями. — Як мене звуть?

Жинь застогнала.

— Просто допоможи мені підвестися.

— Майже. — Венка підставила руки під її тулуб і допомогла перекотитися на бік. Навіть найменший рух викликав нові спалахи болю, які роздирали спину. Жинь упала Венці в руки, нездатна дихати від агонії.

Венка обмацувала її шкіру, шукаючи поранення. Жинь відчула, як її пальці зупинилися на спині.

— О, а це недобре, — пробурмотіла вона.

— Що?

— Гм. Ти нормально дихаєш?

— Ребра, — видихнула Жинь. — Мої… ой!

Венка витягнула руки з-під Жинь. Вони були липкі від крові. — Під шкірою застряг прутик.

— Знаю, — сказала Жинь крізь зціплені зуби. — Витягни його, — вона потягнулася назад, щоб ще раз спробувати висмикнути його самотужки, але Венка встигла перехопити її за зап’ясток.

— Якщо ми витягнемо його зараз, ти втратиш забагато крові.

Жинь знала це, але думка про прутик, який засів глибоко всередині неї, викликала напад паніки.

— Але я…

— Просто подихай хвилину. Гаразд? Можеш зробити це для мене? Просто дихай.

— Наскільки все погано? — голос Кітая. Дякувати богам.

— Декілька ребер зламані. Не рухайся, я принесу ноші. — Венка кинулася бігти.

Кітай сів навколішки біля неї. Його голос стишився до шепоту.

— Що сталося? Де Імператриця?

Жинь зглитнула.

— Втекла.

— Це очевидно. — Кітай дужче стиснув її за плече. — Ти її відпустила?

— Я… що?

Кітай суворо глянув на неї.

— Ти її відпустила?

Це правда?

Вона не знайшла, що відповісти.

Вона могла вбити Дадзі. У неї було вдосталь нагод спалити, задушити, заколоти чи задавити Імператрицю до того, як упала щогла. Якби захотіла, вона могла б покінчити з усім там — і тоді.

Чому вона цього не зробила?

Імператриця обманом змусила її відпустити? Небажання Жинь — продукт її власних думок чи гіпнозу Дадзі? Вона не могла згадати, чи сама вирішила дозволити Дадзі втекти, чи її просто перехитрили й перемогли.

— Я не знаю, — прошепотіла вона.

— Ти не знаєш? — запитав Кітай. — Чи не хочеш мені говорити?

— Я думала, що це й без того зрозуміло, — сказала вона. У голові все пливло, очі затріпотіли й заплющилися. — Я думала, що вибір очевидний. Але тепер я справді не знаю.

— Думаю, що розумію, — сказав Кітай після довгої паузи. — Але я тримав би це при собі.

Роздiл 34

Жинь різко прокинулася від звуку гонгів. Спробувала зістрибнути з ліжка, але щойно підняла голову, спину пронизав спалах болю.

— Ану пригальмуй, — у полі зору з’явилося розмите обличчя Венки. Вона поклала руку на плече Жинь і змусила її знову лягти. — Не так швидко.

— Але ранкова тривога, — сказала Жинь. — Я спізнюся.

Венка засміялася.

— Куди? Тебе звільнили від служби. Нас усіх звільнили від служби.

Жинь кліпнула.

— Що?

— Усе скінчилося. Ми перемогли. Можеш розслабитися.

Після місяців військових дій, сну, скупої їжі, підйомів за однаковим суворим розпорядком твердження Венки здалося Жинь таким неймовірним, що на мить самі її слова прозвучали так, немовби їх вимовили іншою мовою.

— Ми закінчили? — ледь чутно запитала вона.

— Наразі так. Але не засмучуйся, у тебе буде ще вдосталь роботи, щойно оклигаєш і зможеш рухатися. — Венка хруснула суглобами на руках. — Невдовзі ми проведемо зачистку.

Жинь із зусиллям підтяглася та обперлася на лікті. Біль у попереку пульсував в унісон із серцебиттям. Вона зціпила зуби, щоб відмахнутися від нього.

— Що там ще? Введи мене в курс справ.

— Ну, Імперія не зовсім здалася. Тепер вони розрізнені, але найсильніші провінції — Тигра, Коня і Змії — досі опираються.

— Але генерал Вовче М’ясо мертвий, — сказала Жинь. Венка вже про це знала, вона бачила, як усе сталося, але промовивши це вголос, Жинь почувалася краще.

— Ага. Цоліня ми захопили живим. Однак Дзюнь зник. — Венка дістала з-під ліжка Жинь яблуко. Почала чистити його швидкими точними рухами. Її пальці