Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

наче це не місто, а якась примара.

Перед Великим театром стояли на чатах декілька поліціянтів, а муніципальні робітники збирали по вулиці розкидані речі, де були, зокрема, і сувеніри, що їх продавали з рук вуличні торговці, останні свідки тієї паніки, що тут здійнялася.

Анна підібрала футболку з написом «Я був в Орфеї 26 липня 2014 року».

— Я воліла б тут не бути, — сказала вона.

— Я теж, — зітхнув Дерек.

Ми ввійшли до театру і пройшли в глядацьку залу, там було тихо і порожньо. На сцені темніла велика пляма засохлої крові, валялися жмутки вати і стерильні бинти, які покинула бригада екстреної допомоги. Єдине, що спало мені на думку, було слово «сум’яття».

Згідно з висновком хірурга, який оперував Дакоту, кулі поцілили її згори вниз, під кутом шістдесят градусів. Та інформація мала допомогти нам визначити позицію стрільця в залі. Ми заходилися встановлювати факти.

— Отже, Дакота була посередині сцени, — згадав Дерек. — Кірк ліворуч, коло нього Джеррі й Аліса.

Я став посеред сцени, там, де була Дакота. Анна сказала:

— Я не розумію, як із глядацького ряду чи навіть із глибини зали, де трохи вище, кулі можуть поцілити під кутом шістдесят градусів згори вниз.

Вона замислено пройшла поміж рядами. Я звів очі й угледів простісінько наді мною технічний трап, що провадив до рампи з прожекторами.

— Он де був стрілець! — вигукнув я.

Дерек з Анною пошукали вихід на трап і знайшли невеличку драбинку, що починалася за кулісами, неподалік від гримерок.

Вона звивалася довкола сцени, уздовж кабелю, що живив освітлення. Опинившись наді мною, Дерек націлився на мене пальцями. То був якраз той кут, під яким здійснили постріли. Та й відстань відносно близька: не треба бути снайпером, щоб улучити в ціль.

У залі було темно, а Дакоті прожектори світили простісінько в обличчя. Вона нічого не бачила, а стрілець бачив усе. Не було поблизу ні когось із волонтерів, ні технічних працівників, хіба що електрик, який завідував прожекторами, отож стрільцеві ніщо не заважало піднятися на трап, потрібної миті вистрілити в Дакоту і втекти запасним виходом.

— Щоб дістатися до цієї драбинки, потрібно зайти за куліси. А за куліси могли зайти тільки акредитовані особи. Доступ туди був під контролем.

— Отже, це був хтось із акторів, — сказав Дерек. — Це означає, що в нас п’ять підозрюваних: Стівен Берґдорф, Мета Островскі, Рон Ґуллівер, Семюель Падалін і Шарлотта Браун.

— Шарлотта після пострілу була коло Дакоти, — зауважив я.

— Це не вилучає її зі списку підозрюваних, — відказав Дерек. — Вона стріляє з трапа, потім спускається, наче задля того, щоб допомогти Дакоті, хороший сценарій!

Тієї миті задзеленчав мій мобільник.

— А нехай йому чорт, — сказав я, — що він там іще хоче від мене? — і натиснув кнопку. — Добридень, пане майоре. Ми у Великому театрі. Знайшли місце, звідки стріляли. Це трап, до якого можна дістатися з-за куліс, а це означає, що...

— Джессе, — урвав мене майор, — тим-то я й телефоную тобі. Мені надіслали результат балістичної експертизи. У Дакоту стріляли з пістолета марки «беретта».

— «Беретта»? Із такого самого пістолета вбили Меґан Падалін і Ґордонів! — вигукнув я.

— Я теж подумав про це, — відказав майор, — і попросив порівняти кулі. Тримайся добре, Джессе, щоб не впасти: і 1994 року, й учора використовували ту саму зброю.

Побачивши, як я зблід, Дерек запитав, про що річ. Я відказав:

— Він тут, поміж нами. У Дакоту стріляв убивця Ґордонів і Меґан Падалін. Вбивця перебуває на волі вже понад двадцять років.

Дерек теж пополотнів.

— Це прокляття якесь, — пробурмотів він.

Дерек Скотт

12 листопада 1994 року. За місяць після нашої страшної автомобільної пригоди я отримав медаль за мужність. У залі крайового поліційного центру, в присутності поліціянтів, чиновників і представників преси нагородив мене нею сам начальник поліції штату, який спеціально приїхав задля цього.

Я похнюплено стояв на естраді, рука моя була на перев’язі. Ні тієї медалі, ні церемонії я не хотів, та майор МакКенна сказав, що начальство дуже недобре відреагує, якщо я відмовлюся.

Джесс був у глибині зали. Сидів в останньому ряду. Не хотів посісти місце спереду, яке йому відвели. Обличчя його було змарніле. Я навіть не зважувався глянути на нього.

Після довгої промови начальник поліції підійшов до мене, почепив ту кляту медаль мені на шию й виголосив:

— Сержанте Дереку Скотте, вручаю вам цю нагороду за мужність під час виконання службових обов’язків і за те, що ви порятували людину, ризикуючи власним життям. Ви приклад для всіх співробітників поліції.

Вручивши медаль, начальник поліції узяв під козирок, а фанфари засурмили тріумфальний марш.

Я стояв, незворушно дивлячись перед собою. Аж побачив, що Джесс заплакав, і тоді теж не зміг погамувати сліз. Я спустився з естради і кинувся до дверей, що вели в роздягальню. Зірвав ту медаль із шиї й люто пожбурив додолу. Потім упав на ослін і заллявся гіркими сльозами.

Джесс Розенберґ

Вівторок, 29 липня 2014 року

Через три дні після прем’єри

То був останній великий поворот у тій справі.

Отак на поверхню знову виринуло знаряддя вбивства 1994 року, якого тоді не знайшли. І це знаряддя, яке використали, щоб убити родину Ґордонів, тепер застосували, щоб змусити замовкнути Дакоту. Це означало, що Стефані від початку мала рацію: Тед Тенненбаум не вбивав ні родину Ґордонів, ні Меґан Падалін.

Того ранку в крайовому центрі поліції штату майор викликав нас із Дереком до себе в кабінет, де був присутній і заступник прокурора.

— Я повинен сповістити Сильвію Тенненбаум про ситуацію, — сказав він нам. — Кабінет прокурора розпочне процедуру. Тож я хочу, щоб ви про це знали.

— Дякую, пане майоре, — відказав я. — Ми все розуміємо.

— Сильвія Тенненбаум може подати позов не лише проти поліції, а й проти вас, — пояснив заступник прокурора.

— Хоч винен Тед Тенненбаум у вбивстві чотирьох людей, хоч ні, він усе ж таки влаштував перегони з поліцією. Нічого не сталося б, якби він послухався й зупинився.

— Але Дерек навмисне пхнув його автомобіль і зіштовхнув із мосту, — сказав заступник прокурора.

— Ми хотіли його зупинити! — став дибки Дерек.

— Існують інші способи, — повчально сказав заступник прокурора.

— Справді? — розлютився Дерек. — Які, цікаво?