Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Ми тут не задля того, щоб доводити вашу вину, — сказав майор. — Я переглянув цю справу: все вело до Теда Тенненбаума. Його авто бачили на місці злочину за кілька хвилин до вбивства, був мотив, бо його нібито шантажував міський голова, що підтверджувалося банківськими операціями, крім того, Тед Тенненбаум придбав ту саму марку пістолета, що використовувалася для вбивства, та й стрілець він був досвідчений. Тож це міг бути тільки він!

— Проте, — зітхнув я, — кожен із цих доказів спростували.

— Знаю, Джессе, — з жалем сказав майор. — Але тут будь-хто зазнав би невдачі. Ви ні в чому не винні. На жаль, Сильвія Тенненбаум начхає на ці пояснення й вдасться до всіх можливих процедур, щоб домогтися відшкодування.

Зате для нашого слідства це означало, що воно добігає краю. 1994 року вбивця Меґан Падалін убив і родину Ґордонів, що несамохіть стала свідками злочину. Оскільки ми з Дереком пішли хибним слідом Ґордонів, а далі знайшли купу доказів проти Теда Тенненбаума, справжній убивця спокійно спав собі аж двадцять років. Аж доти, доки Стефані наново розпочала розслідування, до якого її спонукав Островскі, який завжди сумнівався в результатах поліційної справи, адже він бачив, що за кермом автомобіля був не Тенненбаум. Тепер, коли всі сліди вели до нього, вбивця усунув тих, що могли його викрити. Почавши з Ґордонів, він ліквідував надалі Стефані, потім Коді, а потім хотів змусити замовкнути Дакоту. Убивця був тут, перед нашими очима, на відстані простягнутої руки. Нам треба було діяти розсудливо і швидко.

Коли наша розмова з майором МакКенна скінчилася, ми скористалися тим, що перебуваємо в крайовому центрі поліції, й заглянули до кабінету патологоанатома Ранжіта Сінґа, який був також і експертом-криміналістом. Він ознайомився зі справою й допоміг нам у розслідуванні, змалювавши особу вбивці.

— Я уважно вивчив усі аспекти, — сказав доктор Сінґ. — Передовсім гадаю, що ви маєте справу з особою чоловічої статі. Насамперед з погляду статистики, бо імовірність того, що жінка вбила жінку, дорівнює двом відсоткам. Але в нашому випадку є й конкретніші докази: імпульсивність, двері, які виламали в Ґордонів, та й те, що цю родину так жорстоко вбили. Крім того, Стефані Мейлер утопили в озері, а Коді Іллінойсові безжально розтрощили голову. Це радше чоловічий вид насильства. Мої колеги теж схиляються до висновку, що це скоїв чоловік.

— Отже, вбивця не може бути жінкою? — запитав я.

— Цього не можна виключити цілком, — відказав доктор Сінґ. — Уже бувало так, що чоловічий тип злочину насправді притаманний був злочинцеві жіночої статі. Та від цієї справи в мене склалося таке враження, наче це все ж таки чоловік. Цікавий випадок. Це не зовсім звичайний психотип. Загалом, так убиває або психопат, або ж запеклий злочинець. Та якби це був психопат, то він не вбивав би з раціональних підстав. А у вашій справі йдеться про вбивства з цілком логічних підстав: задля того, щоб завадити виявленню істини. І це не запеклий злочинець, адже він двічі промахується, коли стріляє в Меґан Падалін. Отже, хвилюється. Врешті він убиває її кількома пострілами, а потім іще й стріляє в голову. Він не панує над собою, він утрачає самоконтроль. І коли усвідомлює, що Ґордони могли його побачити, то вбиває їх усіх. Ламає двері й, відчинивши їх, стріляє упритул.

— Попри все, — докинув Дерек, — він хороший стрілець.

— Авжеж, стрілець він тренований. Як на мене, цей чоловік тренується за кожної нагоди. Він дуже ретельний. Але тієї миті, коли треба переходити до дії, він втрачає навички. Отож це не безпристрасний убивця, а особа, яка вбиває попри своє бажання.

— Попри своє бажання? — здивувався я.

— Авжеж, особа, що ніколи не збиралася вбивати або ж публічно осуджувала вбивство, але мусила зважитися на нього, може, щоб захистити свою репутацію, свій статус або уникнути в’язниці.

— І все ж таки, — устряла Анна, — треба набути зброю або ж її зберігати, тренуватися стріляти, це вже можна назвати приготуванням до вбивства.

— Я не кажу, що не було злочинного задуму, — уточнив доктор Сінґ. — Я хочу сказати, що вбивця мусив будь-що вбити Меґан. Це не такий шахрайський мотив, як ото крадіжка. Може, вона щось знала про нього, і він мусив заткнути їй рота. Що ж до вибору пістолета, то це зброя саме для того, хто не вміє вбивати. Можна убити на віддалі, та й результат певний. Ніж такого результату не дасть, хіба що горло переріжеш, але цей убивця на таке не здатний. Таке часто буває в самогубців: багато хто вважає, що легше завдати собі смерті за допомогою вогнепальної зброї, ніж перерізати вени, кинутися з даху високого будинку чи навіть ужити медикаментів, бо там іще й невідомо, чи дадуть вони бажаний ефект.

Дерек запитав:

— Якщо це та сама особа, що вбила Ґордонів, Меґан Падалін, Стефані й Коді, а також спробувала вбити Дакоту Іден, то чому вона вдалася до іншого способу, коли вбивала Стефані й Коді?

— Може, вбивця хотів заплутати сліди, — пояснив доктор Сінґ, що вочевидь був певний себе. — Вбивця хотів, щоб не був помітний зв’язок із убивствами 1994 року. Тим паче, що він пошив усіх у дурні на двадцять років. Кажу вам: ви маєте справу з тим, хто не любить убивати. Він убив шість разів, тому що став жертвою обставин, та це не безпристрасний убивця, не серійний. Це чоловік, що намагається порятувати свою шкуру за рахунок життя інших людей. Убивця попри власне бажання.

— Та якщо він убиває попри власне бажання, то чому не виїде кудись подалі від Орфеї?

— Таку можливість він передбачає, виїде, як буде змога. Він жив двадцять років в Орфеї, гадаючи, що ніхто не відкриє його таємниці. Він уже втратив пильність. Либонь, тому й пішов на такий великий ризик, щоб захистити свою ідентичність. Отож він не може відразу виїхати, адже це зрадить його. Він намагатиметься виграти час і знайти причину для того, щоб покинути цей регіон і не викликати підозр. Це може бути нова робота або ж переїзд до родича, який раптом занедужав. Йому потрібно діяти швидко. Ви маєте справу з чоловіком розумним і дуже ретельним. Єдине, що ви можете вдіяти, щоб натрапити на його слід, це з’ясувати, кому треба було вбити Меґан Падалін 1994 року.