Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

— Я... я не...

— Ти легко можеш погубити мене. Хоча, — Зінат кинула багатозначний погляд на сині плями, — тобі й робити нічого не треба: і придворний лікар, і Джаліл, і регент і так усе зрозуміють. От халепа... Мені все одно не виплутатися, то навіщо ж зволікати? Іди. Розповідай.

— Зінато...

— Іди вже! — крикнула та. — Себе рятуй, дурна ти пташко. Адже слідом за мною на шибеницю підеш, якщо мовчатимеш. 

Але Сурія завмерла, як вкопана. Серце калатало, як навіжене, по спині біг холодний піт. Подумки наказавши собі заспокоїтися, дівчина підійшла до Зінат і сіла поруч. Ще зовсім недавно вона щиро закликала біди й нещастя на голову помічниці Джаліла, думала, радіти буде її падінню та ганьбі — і ось тобі, насолоджуйся-святкуй! От тільки чомусь святкувати взагалі не хотілося...

— Давай поговоримо, будь ласка, — тихо попросила Сурія.

— Та про що? — з мукою в голосі промовила Зінат. — Моє життя вже нічого не варте, хоча, ніколи й не було чогось варте. Помру — словом добрим ніхто не згадає, а ім'я забудуть, і місяця не мине. Може, так і краще навіть, га, дівчинко? Твоєї провини в цьому немає, не картай себе. Усе гаразд, рано чи пізно все закінчується.

— Стривай, — Сурія старанно намагалася схопити думку, що вислизала, і не слухати відчайдушне бурмотіння Зінат. — Ти сказала, що у Джаліла причина була. Яка?

— Рятував себе і лордів своїх. Думаєш, пан старший євнух тільки для себе старається? Ще б пак. Він також заручник панів. Тих, хто сидить у малій раді, тих, хто поволі керує всією цією імперією. А тепер іще один зухвалець знайшовся, теж вінець приміряти хоче. 

— Що? Який ще зухвалець? Хто саме? — здивувалася колишня наложниця, але Зінат тільки рукою махнула.

— Тобі навіщо? Ось у підвалах запитають, там і розповім. А запитають неодмінно.

Але Сурія схопилася на ноги й потягнула Зінат за собою.

— Зараз розкажеш. Не мені, а лорду регенту. Ходімо. Може, я й дурна, як пустельна ящірка, але Ульф Ньорд повинен дізнатися про все негайно.

— Самій іти назустріч покаранню? О ні, дай хоч цей вечір дожити так, як я хочу.

— Розкажи йому все, — голос дівчини благально тремтів. — Пан регент великодушний, я знаю, він здатний зрозуміти, що сталося з тобою насправді. Не обіцяю, що пробачить вбивство, але це хоч якийсь шанс пом'якшити провину. Хоча б спробуємо. Благаю!

Зінат підняла голову, вагаючись, сумніваючись, зважуючи.

— Добре, хай буде по-твоєму, — важко зітхнула вона. — Втрачати мені вже все одно нічого.

***

— Пана немає! — вже вкотре за вечір гвардійцю доводилося повторювати одну й ту ж фразу, і це, вочевидь, його дуже втомило. — Коли повернеться, не знаю. Приходьте завтра.

— Але це дуже важливо. Для всієї імперії! — уперлася Сурія. — Пошліть за лордом Ульфом вісника, розшукайте його негайно! Це питання життя та смерті!

— Невже? І що ж сталося? В гаремі закінчилися солодощі? — визвірився гвардієць. — То я негайно дам знати малій раді, нехай споряджають армію й йдуть захоплювати кухні й цукерні.

— Та як Ви смієте?! — щиро обурилася Сурія. 

— Смію, — відрізав той. — Покиньте приймальню негайно.

Сурія стиснула кулачки й зухвало підняла підборіддя. Гвардієць був на голову вищий і, стихії знають, у скільки разів сильніший, але дівчина й не думала відступати.

— Це не жарти! Якщо ви зараз же...

— Що тут відбувається? — на шум у кімнату зазирнув Лікіт. — Пані Суріє, пані...?

Він зробив паузу, чекаючи, поки незнайомка назве своє ім'я, але наложниця радісно кинулася уперед і, зовсім забувши про етикет, схопила юнака за руку.

— Яке щастя, що ти тут! — вона потягнула Лікіта в сторону. — Благаю, допоможи! Ти ж знаєш, де знайти лорда регента?

Хлопець лише губи підібгав і відповів коротко:

— Ні.

— Знаєш, — впевнено відрізала Сурія. — По очах бачу, що знаєш. Або хоча б здогадуєшся, бо ти ж його зброєносець. Знайди його, нам потрібно поговорити, терміново. Пані Зінат повинна розповісти йому про... — вона знизила голос й нахилилася ближче, — про замах на ясновельможного Аділя і про змовників, яких він шукає. Будь ласка!

Обличчя Лікіта здивовано витягнулося. Погляд його недовірливо ковзнув по Зінат.

— Сурія, якщо це якийсь жарт, то невдалий.

— Здурів? — різко перебила вона. — Я схожа на людину, що буде дуркувати з такими речами? Особливо після останніх днів.

— Добре, — Лікіт зітхнув й кивнув, погоджуючись. — Я постараюся передати якомога швидше, але все одно на це потрібен час.

— Благаю, поквапся!

— Іду вже, — він акуратно вивільнив руку і зробив крок до виходу. — Ви тут почекаєте?

Жінки переглянулися.

— У покоях імператриці, — раптово відповіла Зінат. — Мені не можна повертатися в гарем, а ясновельможна пані має право почути все з перших вуст.

— Так, — квапливо закивала Сурія. — Ми будемо там.

— Добре. Я покличу Вас, щойно повернуся, — і Лікіт зник за дверима.