Читати книгу - "Пробуджені фурії"

глянув на полички для повідомлень позаду столу реєстраторки. — Насправді я маю дещо йому залишити, якщо можна. Сюрприз.

Це припало їй до вподоби. Вона усміхнулася й звелася на ноги.

— Аякже, звісно, що можна.

Вона залишила дошки й зайшла за стіл. Я поліз до кишені, знайшов запасний зарядник для «Рапсодії», і видобув його звідти.

— Ось воно.

Вона з цікавістю взяла малий чорний пристрій в руку.

— І це все? Не хочеш надряпати записку чи щось таке?

— Ні, годі й цього. Він зрозуміє. Просто перекажи, що я сьогодні прийду знову.

— Гаразд, коли так, — вона весело знизала плечима й розвернулася до поличок. Я подивився, як вона засовує зарядник у пилюку на поличці 74.

— Знаєш, — сказав я з удаваною раптовістю. — А я можу винайняти номер?

Вона здивовано розвернулася.

— Ну, гм, так, чого ж…

— Тільки на сьогодні. Просто так буде логічніше, ніж шукати місце десь іще, а тоді повертатися сюди.

— Аякже, без проблем, — вона потицяла в екран на столі, оглянула його хвильку і знову всміхнулася до мене. — Якщо хочеш, то я можу заселити тебе на одне з ним крило. Не в сусідній номер, звісно, бо він зайнятий, але за кілька номерів, там вільно.

— Це дуже добре, — сказав я. — Тоді знаєш що, просто скажи йому, що я тут, назви йому мій номер кімнати, нехай приходить. А коли так, то можеш віддати мені ту штукенцію?

Її чоло захвилювалося від такої повені змін. Вона з сумнівом узяла зарядник «Рапсодії».

— То вже не треба йому це передавати?

— Уже ні, дякую, — всміхнувся я. — Гадаю, краще віддати самому, напряму. Так сюрприз буде приємніший.

Нагорі були старомодні двері на завісах. Я вломився в номер 74, використавши не більше навичок, ніж мав, коли був шістнадцятирічним вуличним биком, що виносив добро з дешевих складів із припасами для пірнання.

Номер був тісний і типовий. Капсульна ванна, змінний сітчастий гамак, який економив простір і прання, вбудовані в стіни шухляди й невеликі пластикові стіл зі стільцем. Вікно змінної прозорості було незграбно приєднане до системи клімат-контролю — жрець залишив його наполовину затемненим. Я пошукав місця, в якому можна сховатися у півтемряві, і за браком інших альтернатив знайшов його в капсулі. Гострий запах недавнього антибактеріального розпилення щипнув носа, коли я увійшов — цикл очищення мусив щойно закінчитися. Я знизав плечима, почав дихати ротом і пошукав у шафках знеболювального, щоб угамувати бурхливі хвилі похмілля. В одній із них я знайшов пластинку типового туристичного засобу від головного болю.

Я ковтнув кілька пігулок всуху й сів чекати на опущену кришку унітаза.

Щось не так, застерігало мене посланське чуття. Щось не збігається.

Може, він не той, ким ти його вважаєш.

Ага, точно — він прийшов вести перемовини, говорити з тобою. Бог переконав його змінити думку.

Релігія — це просто політика з вищими ставками, Таку. Ти ж знаєш, ти бачив, як це відбувалося на Шарїї. Нема жодної причини думати, що цей народ не здатен на таке, коли настає вирішальна мить.

Ці люди — вівці. Вони роблять усе, що кажуть їхні святі отці.

У моїх думках промайнула Сара. Від глибини люті на мить світ захитався перед очима. Я втисячне уявив собі ту саму сцену, і мені зашуміло у вухах, ніби десь гукала далека юрба.

Я витяг «Теббіт» і провів поглядом уздовж тьмяного темного леза.

Повільно, разом із нормальним зором, до мене повернувся посланський спокій. Я знову вмостився у капсулі й дав собі охолонути й зосередитися на меті. Я пригадав уривки слів Вірджинії Відаури.

Зброя — твоє продовження, а вбивця і руйнівник — ти.

Убивай швидко й забирайся.

Це не поверне Сару. Ти робитимеш своє, а її все одно не буде.

Я трохи насупився через останнє. Недобре, коли ідоли, що будували твій світогляд, починають виявляти таку непослідовність. Коли ти розумієш, що вони такі самісінькі люди, як і ти.

Двері стукнули й почали прочинятися.

Думки зникли, як обривки у вихорі пробудженої сили. Я вийшов із капсули, обійшов двері й став із ножем в руці, готовий викинути руку й пирнути.

Він був не такий, як я уявляв. Пілот глісера і дівчина внизу обоє зауважили його пластику, і я теж побачив її, коли він розвернувся на тихенькі звуки мого одягу й переміщення повітря у вузькій кімнаті. Але він був стрункий і легенький, голений череп тонкокостий, а борода — ідіотський неприший кобилі хвіст на тонких рисах.

— Ти шукав мене, святий чоловіче?

На мить ми зустрілися поглядами, і ніж у моїй руці затремтів ніби сам собою.

Тоді він підняв руку й потягнув за бороду, котра відірвалася зі коротким статичним тріском.

— Аякже, Мікі, — втомлено сказала Ядвіга. — Ганялася за тобою майже місяць.

Розділ сорок перший

— Ти ж маєш бути мертва.

— Ага, не менш як двічі. — Яда насупилася й колупнула замінник бороди, який тримала в руках. Ми сиділи разом за дешевим пластиковим столом, не дивлячись одне на одного. — І це, мабуть, єдина причина, з якої я тут. Мене не шукали, коли прийшли по решту.

Коли вона це сказала, я знову побачив Драву, вихори снігу в нічній чорноті, мерзлі сузір’я вогнів табору й випадкові постаті між будинками, що шукали прихистку від негоди. Вони прийшли наступного вечора, без попередження. Було неясно, чи Курумаю купили, залякали вищим командуванням чи просто вбили. Піджививши Антонів чільницький софт до можливого максимуму, Ковач і його команда знайшли Сильвину групу за мережевим підписом. Вони винесли двері й зажадали, щоб усі здалися.

Вочевидь, ніхто й не подумав.

— Я бачила, як Орр когось поклав, — продовжувала Яда, механічно переказуючи власні спогади. — Тільки спалахнуло. Він кричав, щоб усі виходили. Я несла вечерю з бару. Я навіть не…

Вона замовкла.

— Все гаразд, — сказав я.

— Який тут у сраці гаразд, Мікі? Я втекла.

— А якби не втекла, то вмерла б. По-справжньому.

— Я чула, як кричала Кійока. — Вона ковтнула грудку в горлі. — Я знала, що вже запізно, але я…

Я не дав їй зависнути на цьому.

— Тебе хтось бачив?

Ствердно кивнула.

— Обмінялася пострілами з кількома, коли перебігала до гаражів. Здавалося, що ті гімнюки скрізь. Але вони не пішли за мною. Гадаю, вони подумали, що я просто задерикуватий перехожий. — Вона показала на свій ейшундівський чохол. — Не залишає слідів, коли шукаєш у мережі. Поки це залежало від того гімнидла Антона, я була невидима.

Вона взяла одного з «Дракулів», увімкнула й погнала,