Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

чоловіка, котрий стоїть на узбіччі, взагалі не реагують. Просто навіть припустити не можуть, що цьому чоловікові, можливо, терміново в Париж або в Марсель треба!

Знову ковток айрану, і зімкнулися міцні зуби Кукутіса, відрізавши від дюрум-кебабу ще один сантиметр.

І усмішка на обличчі з’явилася — жувальна посмішка. Бо згадався хлопчик у польському містечку, з яким його жінка до вечора у себе вдома залишала. Згадалося, як учив цього хлопчика Кукутіс усе, що можна скрутити, в рурочку скручувати, а тільки потім їсти!

«Коли це було? Якого року? — задумався старий. І тут же сам своїм запитальним думкам здивувався. — Та це ж цієї зими все було! Зовсім нещодавно! Хоча зима скінчилася, — він знову у вікно задивився. — Тепер весна. Холодні дощі стануть теплими, а потім припиняться, і стане спекотно, як у Марокко!»

«А звідки я про Марокко знаю? — тут же сам себе перебив подумки Кукутіс. — Я хіба там був?»

«Звісно, був! — сам собі відповів старий. — Ти, дурень, зовсім у своїй пам’яті заплутався. У тебе в ній і так ніколи ладу не було. Бо захаращена вона тисячами непотрібних і неважливих дрібниць!»

Хотів було Кукутіс і на ці слова сам собі щось відповісти, та махнув рукою. Скляночку з айраном до губ підніс. Набридло йому із собою сперечатися. Озирнувся навсібіч і побачив, що за спиною хлопчисько років п’ятнадцяти сидить, смаглявий, також, мабуть, турок. Обернувся до нього Кукутіс поважно, його плеча торкнувся.

— Молодий чоловіче, ви не знаєте, як можна пам’ять від непотребу очистити? — спитав литовець французькою.

Хлоп’як зрадів, що йому старий запитання задав.

— Запросто! — сказав він. — Треба все непотрібне у кошик, або стару карту пам’яті вийняти і нову запхати.

— Та в тому-то й річ, що у мене взагалі немає карти моєї пам’яті. Там усе купою навалено, то одне самохіть вилазить, то інше! — сказав Кукутіс і зітхнув.

Хлопчисько гигикнув і відвернувся. Збагнув, що вони з цим дідом різними мовами балакають.

За мокрим від дощу вікном зупинилася дорога машина. Водій — високий і стрункий чоловік у спортивних темно-синіх штанях і чорному плащі — зайшов у кафе. Взяв тарілку супу і колу, сів за вільний столик. Узявся до супу якось занадто зосереджено.

«Поспішає кудись, — міркував Кукутіс. — Отже, у дорозі! А якщо він їде, то, може, нам по дорозі?»

— Даруйте, — звернувся до нього Кукутіс. — Ви, мабуть, не місцевий? Інакше обідали б удома або в брассерії!

Чоловік здивовано на старого поглянув. Ложка із супом біля рота затрималась.

— А що? — спитав він напружено.

— Мені в Париж треба, — пояснив Кукутіс. — Терміново. Ось я й подумав: а раптом ви туди їдете?

І кивнув поглядом на вікно, за яким дорога машина стояла.

— Ні, я не в Париж, — чоловік розслабився. — Я в Сент-Дізьє. Але це по дорозі. Можу підкинути!

Як тільки вони виїхали з містечка, дощ припинився. Припинився або в містечку залишився, не захотів за ними в бік Парижа гнатися.

Чоловік виявився військовим льотчиком, але не дуже багатослівним. Мабуть, боявся військову таємницю вибовкати. Тільки сказав, що в Сент-Дізьє велика авіабаза розташована. Там він і живе, і літає звідти, коли треба.

— Я літаки не люблю, — зізнався йому Кукутіс.

— Висоти боїтесь? — припустив пілот.

— І висоти, і швидкості, — кивнув пасажир.

— Ви, мабуть, і з парашутом жодного разу не стрибали? — всміхнувся чоловік.

— А навіщо мені? — Кукутіс стенув плечима. — Я взагалі землю покидати боюся. А ось льотчиків поважаю! Особливо тих, котрі розбилися!

Водій на свого пасажира спантеличено зиркнув і замовк. А Кукутіс знову липневу ніч на Каунаському летовищі 1933 року згадав.

— Ви часом не чули про Дарюса Стяпонаса і Гіренаса Стасіса? — обернувся він несподівано до водія.

— Ні, а хто це?

— Також льотчики, литовські.

— Ні, не зустрічав, — відповів французький льотчик.

Кукутіс сумно всміхнувся і закивав.

— А скільки кілометрів від Сен-Дізьє до Парижа? — знову обернувся він до водія, відволікаючись від своїх думок.

— Двісті п’ятдесят, — чітко відповів той. — Хвилин вісім лету!.. — додав він, усміхнувшись. — Але ви не турбуйтеся. Я вас до заправки біля авіабази доправлю. Звідти до Парижа вас довезуть. Звісно, не за вісім хвилин...

Розділ 88. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Коли Вітас повідомив Ренаті, що на вечерю приїде Віола, настрій у неї геть упав. Дівчина стояла на кухні і дивилася на привезені із супермаркету продукти, на пастернак із солодкою африканською картоплею, з якої планувала зробити пюре, на баранину, на зелень для салату. Дивилася і відчувала, як зникає у неї бажання готувати цю вечерю — вечерю перед відкритим ноутбуком, по монітору якого вони збиралися святково дивитися телеефір ЛРТ із сюжетом з Пієнаґаліса, з їхнього хутора, із сюжетом, в якому покажуть їхній будинок і їх самих. Так, певна річ, покажуть там і Віолу, але вона могла б дивитися цю телепрограму набагато комфортніше: у неї і в перукарні на стіні є телевізор, і вдома, за її словами, величезний плазмовий!

Але не відмовлятися ж через її приїзд від вечері! Рената стенула плечима, зітхнула. І раптом в її очах зблиснула думка. Вона вийшла з кухні у вітальню. Вітас сидів за овальним столом і клацав по клавіатурі ноутбука, відповідав на імейли.

— А що, як вона візьме із собою чоловіка? — спитала Рената.

Вітас здригнувся. Обернувся.

— У них, здається, не все гаразд! — після короткої паузи сказав він. — Загалом, якісь дурнуваті взаємини! Живуть укупі, але нікуди разом не ходять! Мабуть, тому, що він нижчий за неї! Ну або такого ж зросту!

— Хіба це причина? — здивувалася Рената.

— Ну ти ж бачила, як вона високі каблуки любить!

— І що з того?

Вітас стенув плечима.

— Ти краще сама її спитай, вона тобі як жінці більше розкаже!

— А навіщо вона на телезйомку приїхала? — задала Рената запитання, яке вже кілька разів виринало в її думках. — Щоб на всю Литву прославитися?

— Ну, ми усе ж таки разом працюємо. Вона вміє фарбувати, а я тільки вчуся. У неї вчуся. Окрім цього, вона неначе обличчя нашої фірми...

— Чому обличчя? — ображено поцікавилася Рената. — Що, інші обличчя тобі подобаються менше?

— Знову ти мене на слові ловиш! — засмутився Вітас. — У неї ідеальне обличчя для реклами фірми — гарне і невиразне! Як у дівчат, котрі рекламують автомобілі! Спочатку привертають