Читати книгу - "Американські боги"

було геть нічого приємного чи зворушливого — вона була схожою на щура і видавалася небезпечною. Мала гострі зуби. Тінь сподівався, що вона не сприймає його як загрозу чи як їжу. Він і не підозрював, що існують м’ясоїдні білки... але, зрештою, стільки речей, про які він не підозрював, виявилися правдою...

Він заснув.

У наступні кілька годин він раз-по-раз прокидався від болю. Біль виривав його з похмурого сну, у якому мертві діти, що вставали з могил, вибалушували на нього очі з розпухлими повіками і сварили за те, що він їх підвів. А потім він снив волохатого і величного мамонта, темний силует якого випливав на нього з імли, а потім — він розплющив очі і хитнув головою, аби струсити чи злякати павука, який повз по обличчю — мамонт перетворився на слоноголового чоловіка з круглим черевцем. Один його бивень був цілий, інший зламаний. Слоноголовий під’їхав до Тіні верхи на великій миші, вказав на нього хоботом і мовив:

— Якби ти прикликав мене до того, як відправився у подорож, міг би уникнути деяких клопотів.

Тоді слон узяв до рук мишу, яка не зменшуючись стала маленькою — Тінь геть не розумів, як це сталося — і почав нею жонглювати, підставляти пальці, якими тваринка перебігала з долоні на долоню. Тінь не здивувався, коли слоноголовий бог відкрив усі свої чотири кулаки, в жодному з яких мишки не виявилося, а потім незворушно поглянув на Тінь, перебираючи руками у химерному хвилястому танці.

— Вона в тебе під носом, — сказав Тінь, бо бачив сірий хвостик, що зник у хоботі.

— Твоя правда, — слонобог кивнув величезною головою. — Вона в усіх під носом. Ти багато забудеш. Багато віддаси. Розгубиш багаж своїх знань. Але не загуби цю істину.

А тоді задощило, і Тінь знову прокинувся. Мокрий, як хлющ, він умить вислизнув із глибокого сну в яв. Він тремтів усе сильніше, так, що аж злякався — бо ніколи не уявляв, що можна здригатися так сильно, дрижаки били хвилями, накочуючись один на один. Він волів би більше не тремтіти, але зуби клацали, кінцівки судомно шарпалися, і він нічого з тим не міг вдіяти. А ще був біль, справжній, глибокий біль — ніби мільйони невидимих голок простромлювали його тіло у всіх місцях, і це несила було терпіти.

Він розтулив губи, аби зловити крапельки дощу і зволожити пересохлі горло і язик. Злива намочила мотузки, які тримали його підвішеним на дереві. Потім був спалах блискавки — настільки сліпуче яскравий, що картинка ще довго стояла перед очима. А тоді вдарив грім — загупав, загуркотів і залунав, і в тому відлунні злива посилилася. Під нічною зливою він тремтів уже менше — голки більше не турбували. Більше не було холодно — чи радше було тепер тільки холодно, але холод став частиною Тіні. Холод належав йому, а він належав холоду.

Тінь висів на дереві та спостерігав за розгалуженнями блискавиць, і слухав громи, які тепер стали просто тлом — лише раз-у-раз щось гупало чи здригалося, ніби бомби вибухали десь удалині. Вітер шмагав Тіневе тіло, намагався відірвати його від дерева, зняти шкіру з кісток. А коли буря досягла кульмінації... Бо Тінь раптом усвідомив, що ось тепер вона прийшла по-справжньому, вдарила справдешня буря, і тепер ніхто з них — ні боги, старі чи нові, ні духи, ні сили природи, ні люди — не могли з нею нічого вдіяти. Залишалося тільки перечекати її...

Коли це сталося, Тінь відчув химерну радість і став сміятися. Він сміявся, поки злива омивала його наге тіло, поки громи та блискавиці вдаряли так гучно, що він ледве себе чув. Він торжествував.

Він був живим. Ніколи раніше він не відчував цього. Дотепер.

Якби він помер, подумав Тінь, якби помер просто зараз, отут, на дереві, то на це все одно варто було б піти заради цієї однієї, бездоганної, божевільної миті.

— Гей! — закричав він до бурі. — Е-ге-гей! Це я! Я тут!

Він притис плече до стовбура й набрав у западинку дощової води, а тоді нахилив голову і став пити, сьорбаючи і прицмокуючи від насолоди. Він пив ще і ще, і сміявся — від радості і втіхи, а не від безумства. А тоді вже було несила сміятися, і він обм’як на мотузках, не в змозі навіть поворухнутися.

На землі коло підніжжя дерева вітер поперекидав простирадла — з-під них стало видно руку Середи, мертву і восково-бліду. Мокра тканина обліпила голову мерця, і Тінь подумав про Туринську плащаницю, а тоді згадав ту відкриту дівчину на прозекторському столі у Шакала в Кайро, а тоді, попри холод, він зрозумів, що відчуває тепло і затишок. Кора світового дерева м’яко огортала його, і він заснув. Цього разу якщо він і бачив якісь сни у пітьмі, то не міг їх потім згадати.

До наступного ранку біль став усеохопним. Він не обмежувався місцями, де пута врізалися у плоть або кора дряпала шкіру — тепер боліло скрізь.

А ще він хотів їсти, голодні спазми відчувалися ніби провалля у животі. У голові пульсувало. Час від часу йому здавалося, що серце вже не б’ється, що легені більше не працюють — тоді він затримував подих скільки міг, аж поки стугоніння серця у вухах не лунало, наче океанський прибій, і поки не доводилося жадібно ковтати повітря, мов водолаз, що випірнув із глибини.

Йому здавалося, що дерево тягнеться вниз аж до пекла і вгору до раю, і що він висів на ньому завжди. Брунатний яструб покружляв довкола дерева, сів на зламану гілку коло нього, а потім знову ліг на крило, полетівши на захід.

Буря, що вщухла на світанку, почала знову збиратися із заходом сонця. Сірі грозові хмари заполонили видноколо і випустили на землю легеньку мряку. Здавалося, що внизу, біля підніжжя дерева, тіло у благеньких мотельних простирадлах, якими знову грався вітер, поменшало, почало танути під дощем, мов грудочка цукру.

Тінь то трусився у лихоманці, то тремтів від холоду.

Коли знову вдарили блискавиці, Тінь став уявляти ударний оркестр: литаври громів, глухе калатання власного серця — в голові чи зовні, це вже не мало значення.

Він бачив біль у кольорах. Був неоново-червоний біль, як на вивісці над баром, розмито-зелений біль, мов світлофор у дощову ніч, насичено-блакитний біль, ніби порожній екран телевізора.

Білка зістрибнула з