Читати книгу - "Американські боги"

кори на Тіневе плече, встромила кігті глибоко у шкіру.

— Рататоск! — затріскотіла вона.

Тоді торкнулася носиком його губ і мовила ще раз:

— Рататоск.

І побігла вгору по дереву.

Тіло ломило від голочок, що простромлювали його шкіру, а сама шкіра нещадно свербіла. Терпіти ставало несила.

Усе його життя було розкладено перед ним на білому савані — у прямому сенсі розкладено, ніби якийсь сюрреалістичний натюрморт на дадаїстському пікніку: він бачив мамин спантеличений погляд у американському посольстві в Норвегії, Лорин погляд у день їхнього весілля...

Він розтягнув у посмішці потріскані губи.

— Що такого смішного, цуцику? — запитала Лора.

— На церемонії, — відповів він, — ти підкупила органіста, аби пройти до мене не під весільний марш, а під пісеньку зі «Скубі-Ду». Пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю, милий. Я б і пройшла до кінця, якби діти не почали пустувати.

— Я так сильно тебе кохав, — промовив Тінь.

Він відчував її поцілунок, її губи були теплі, вологі і живі — й він знав, що це чергова галюцинація, бо вони не були холодними й мертвими.

— Ти ж не тут?

— Ні. Але ти мене кличеш востаннє. І я йду.

Дихати ставало все важче. Мотузки, що врізалися в його плоть, стали абстрактним поняттям — як свобода волі або вічність.

— Спи, цуцику, — сказала вона, хоча голос, який він почув, цілком міг належати йому самому.

І він заснув.

Сонце було, як олов’яна монета на свинцевому небі. Тінь поступово усвідомлював, що не спить і що йому холодно. Але та його частина, до якої прийшло це усвідомлення, була ніби десь далеко від нього самого. Десь там, вдалині, горіли пекельним вогнем його рот і горло, вкриті болючими тріщинами. Якось серед білого дня він бачив зорі, що падали. Іншого разу він бачив величезних птахів, розміром із вантажівку, що мчали до нього. Але сюди нічого не долетіло. Тінь не відчував нічиїх доторків.

— Рататоск. Рататоск! — тваринку, вочевидь, щось розсердило.

Білочка стрибнула і важко приземлилася йому на плече, уп’явшись гострими кігтями в шкіру. Зазирнула йому в обличчя. Тінь замислився, чи, бува, не марить знову — у передніх лапках вона тримала, мов лялькову чашечку, горіхову шкаралупку. Тваринка притисла шкаралупку до губ Тіні — той відчув воду і став мимоволі смоктати, п’ючи з крихітного горнятка. Він змочив сухі губи і язик, прополоскав залиплого рота і проковтнув те, що залишилося — однак залишалося не так і багато.

Білка зістрибнула назад на дерево і побігла вниз до коріння, а потім, за лічені секунди, хвилини або години (Тінь забув, як рахувати час — напевно, внутрішній годинник поламався, думав він, і тепер усі його пружини та коліщата валяються безладною купкою десь у траві, яку колихав вітер) білка повернулася зі своєю чашечкою, обережно піднялася і знову дала Тіні попити.

Глинистий металевий смак заповнив рота, охолодив горлянку, полегшив його втому і божевілля.

Випивши третю шкаралупку, він уже не відчував спраги.

Він став борсатися, смикав за мотузки, кидав тіло в різні боки в намаганні розплутатися, звільнитися, спуститися на землю. Він стогнав.

Вузли були зав’язані добре. Мотузки були міцними. Вони витримали, і зовсім скоро Тінь знову знесилено обм’як.

Тінь марив і у своєму маренні став деревом. Він вкорінився глибоко в тутешньому глинистому ґрунті, глибоко в часі, і сягав корінням потаємних джерел. Він відчув джерело жінки, що звалася Урд, себто Минуле. Ця жінка була велетенською, гігантською. Це була ціла підземна гора, і охороняла вона джерела часу. Інші корені сягали інших місць, часом потаємних. Тепер, коли він відчував спрагу, він міг підняти воду корінням і наситити нею своє єство в цьому світі.

Він мав сотню рук, на яких була сотня тисяч пальців, і всіма пальцями він торкався неба. Він відчував тягар неба на своїх раменах.

Не те щоб він геть не відчував дискомфорту, але біль тепер належав людському тілу, що звисало з дерева, а не самому дереву, а Тінь у своєму маренні був чимось більшим, ніж той підвішений бідолаха. Він був світовим деревом, він був вітром, що кружляв поміж голих гілок світового дерева, він був сірим небом і купчастими хмарами, він був Рататоском — білкою, що снувала від найглибших коренів до найвищих гілок, він був яструбом, що сидів на зламаній гілці на вершині дерева і кидав безумним оком довкруж на світ, він був хробаком у самісінькій серцевині світового дерева.

Зорі закружляли по небу, і він простягнув свою сотню рук до їхнього сяйва, почав крутити їх у пальцях, показувати фокуси, підмінювати, ховати...

Раптове прояснення серед океану безумства та болю. Тінь відчув, що випірнув — знав, що ненадовго. Ранкове сонце засліплювало. Він заплющив очі й пошкодував, що не може затінити їх долонею.

Йому залишилося зовсім трохи. Це він теж знав.

Розплющивши очі, Тінь побачив іще одну людину серед гілок.

Це був юнак із темно-коричневою шкірою. Високий лоб, дрібні кучерики темного волосся. Він сидів на гілці високо над Тінню — задерши голову, Тінь міг його роздивитися. А ще цей юнак був божевільним. Це було видно одразу.

— Ти голий, — довірливо сказав пришелепок. — Я теж голий.

— Я бачу, — прохрипів Тінь.

Голий юнак подивився на нього, потім кивнув і почав крутити головою в різні боки, ніби розминаючи шию. Зрештою він знову заговорив:

— Ти мене знаєш?

— Ні.

— А я тебе знаю. Я дивився за тобою в Каїрі. І після того я дивився за тобою. Моя сестриця тебе вподобала.

— Ти... — їм я вилетіло з голови. Жере падло, збите на дорогах. Точно. — Ти Гор.

— Ага, Гор, — кивнув божевільний. — Вранішній сокіл, яструб серед дня. Я сонце. Зовсім як ти, сонце. А ще я знаю справжнє ім’я Ра. Мама мені розповіла.

— Дуже приємно, — ввічливо відповів Тінь.

Юнак опустив безумний погляд донизу і став мовчки витріщатися на щось там, на землі. А тоді зістрибнув із гілки.

Яструб ринув униз, мов камінь, потім залопотів крилами і дугою вийшов з піке, піднімаючись назад до дерева. У пазурях він тримав кроленя. Сів на гілку, що була ближчою до Тіні.

— Голодний?

— Та ні, — відказав Тінь. — Певно, я мав би хотіти їсти, але не хочу.

—