Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

факти їх фінансування Москвою. Особливо це актуально у передвиборчий період. Корисною видається ідея проведення спільних інформаційних кампаній з провідними консервативними та соціал-­демократичними партіями Європи, що мають вплив на електорат радикальних сил.

15.4. Мінський процес у фокусі світової політики

5 вересня 2014 р. після жорстоких і кровопролитних боїв під Іловайськом, унаслідок яких Україна зазнала відчутних втрат (загинуло понад 300 військових і понад 400 поранено), Тристороння контактна група у складі представників Украї­ни, Російської Федерації і ОБСЄ підписала Мінський протокол, кінцевою метою реалізації якого передбачалося встановлення миру в регіоні, повернення всієї території Донецької та Луганської областей в єдине правове та політичне поле Украї­ни. Цим документом було визначено низку традиційних у контексті мирного врегулювання конфлікту заходів, серед яких: припинення бойових дій; відведення важкого озброєння сторонами збройного конфлікту на визначену відстань з метою створення зони безпеки; відновлення повного контролю Украї­ни над державним кордоном з РФ; ухвалення невідкладних у таких випадках політичних рішень тощо.

Для Украї­ни надзвичайно важливим стало те, що ключові міжнародні партнери (США, Велика Британія, Німеччина, Франція та інші), а також авторитетні міжнародні організації (НАТО, ЄС, ОБСЄ) не лише підтримали мирні прагнення нашої держави, а й визнали Мінський процес як основний та чи не єдиний інструмент врегулювання збройного конфлікту.

Хоча підписаний документ мав переважно декларативний характер, не передбачав чіткої послідовності дій і прив’язки до певних термінів виконання зобов’язань, він містив досить жорсткі політичні вимоги до керівництва Украї­ни на межі втручання у внутрішні справи незалежної держави.

Фактично йшлося про ультиматум агресора, який напередодні досягнув значних військових успіхів, але розвивати їх не хотів, прагнучи обміняти свою військову перевагу на політичні поступки.

З метою припинення кровопролиття Україна була змушена погодитися на ці умови. Європейські посередники засвідчили справедливість такого обміну і взяли опіку над постраждалою стороною.

Після встановлення крихкого перемир’я Верховна Рада Украї­ни на виконання досягнутих домовленостей 16 вересня 2014 р. ухвалила Закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» та законопроект про амністію бойовиків. Фактично ці правові акти враховували всі побажання Кремля.

Проте подальших кроків із виконання Мінського протоколу РФ та підтримуваними нею бойовиками не відбулося. Навпаки, 2 листопада 2014 р. на території окремих районів Донецької та Луганської областей на порушення норм україн­ського законодавства та вимог ОБСЄ очільники «ДНР» і «ЛНР» за підтримки офіційного Кремля провели власні місцеві «вибори» та взяли курс на створення атрибутів державності на підконтрольних територіях.

Це призвело до блокування подальшої реалізації досягнутих домовленостей та значно ускладнило процес мирного врегулювання збройного протистояння на сході Украї­ни.

Перемир’я також виявилося нестійким та нетривалим, адже бойовики, накопичуючи зброю та військову техніку, яка постійно надходила їм з території Російської Федерації через неконтрольовану ділянку державного кордону, продовжили вести бойові дії, застосовуючи при цьому тактику «турбуючих» та «провокуючих» дій. Майже щодня в районі проведення АТО продовжували гинути військовослужбовці Збройних Сил Украї­ни, співробітники правоохоронних органів та фіксувалися жертви серед цивільного населення. Таким чином, Мінський процес зупинився, а збройне протистояння відновилося.

З метою отримання чергових політичних поступок як від Києва (у сфері державного суверенітету, збереження статус-­кво на Донбасі та перекладання на Україн­ську державу економічних видатків на відновлення окупованих територій і соціальне забезпечення населення), так і від європейських лідерів (зняття ізоляції, отримання «індульгенції» на Крим, гарантії невтручання у внутрішньоросійські справи, визнання пострадянського простору зоною «особливих інтересів» РФ), Москва знову вдалася до використання сили напередодні чергового раунду переговорів у Мінську.

Цього разу кульмінацією став масштабний наступ російських регулярних сил та підтримуваних ними бойовиків на Дебальцевському плацдармі. За наявними даними, під час боїв на цій ділянці з 18 січня по 18 лютого 2015 р. загинули 179 україн­ських військових, 110 військових потрапили в полон, а 81 зникли безвісти.

На той момент Україна гостро потребувала перепочинку, оскільки військові ресурси і фінансова спроможність держави функціонували на межі можливого. З іншого боку, лідери Франції і Німеччини поставили на карту свою політичну репутацію і спроможність урядів об’єднаної Європи впливати на безпеку регіону. Тому вони були зацікавлені у припиненні вогню і врегулюванні конфлікту на сході Украї­ни за будь-­яку ціну.

На цьому тлі відбулося підписання Тристоронньою контактною групою Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей (далі — Комплекс заходів), який був ухвалений у Мінську 12 лютого 2015 р. президентами Украї­ни П. Порошенком, РФ В. Путіним, Франції Ф. Оландом і канцлером ФРН А. Меркель. У Декларації на підтримку цього документа підписанти засвідчили повну і беззаперечну повагу суверенітету і територіальної цілісності нашої краї­ни.

Комплексом заходів передбачені три послідовні стадії:

• деескалація (припинення вогню та відведення важких озброєнь з обов’язковою верифікацією ОБСЄ; звільнення заручників і незаконно утримуваних осіб);

• стабілізація (виведення іноземних збройних формувань та найманців; відновлення Україною контролю над усією ділянкою україн­сько-­російського кордону; запуск діалогу щодо модальностей проведення вільних та справедливих місцевих виборів відповідно до стандартів ОБСЄ та інших аспектів політичного процесу);

• відродження Донбасу (відновлення банківських платежів, поновлення соціально-­економічних зв’язків, відбудова інфраструктури, політична та соціально-­економічна реінтеграція Донбасу).

Проте у Комплексі заходів не були чітко визначені кінцеві терміни виконання зобов’язань сторін, а також відсутні логічні зв’язки між окремими завданнями, що у сукупності негативно позначилося на процесі практичного виконання положень зазначеного плану.

Кроки, зроб­лені в односторонньому порядку Україною на виконання Мінських домовленостей у 2015 р. (обговорення проектів законів щодо проведення місцевих виборів в ОРДЛО, щодо амністії, щодо внесення змін до Конституції Украї­ни), не призвели до відповідних поступок протилежної сторони. Бойовики та РФ не вчинили жодних дій, аби виконати взяті на себе зобов’язання, серед яких чи не найголовнішими для подальшого мирного врегулювання збройного конфлікту були виведення з території Украї­ни регулярних частин збройних сил РФ, найманців і роззброєння місцевих бойовиків.

Втягнувши Україну в перемовини щодо особливого статусу Донбасу, застосування амністії, модальності проведення виборів, відновлення економічних зв’язків, бойовики, які контролюють ОРДЛО, використали час для створення на захоплених територіях квазідержавних утворень ДНР та ЛНР, зміцнення своєї влади, створення відповідної власної правової бази, переслідування лояльних до Украї­ни жителів регіону, знищення державної символіки Украї­ни, блокування доступу до україн­ських ЗМІ, запровадження в обіг валюти іншої держави (російського руб­ля), створення освітніх програм антиукраїн­ської спрямованості, відверто заявляючи про свої плани щодо подальшого захоплення нових територій Украї­ни. Все це відбувається під повним контролем та за підтримки РФ.

Крім того, після підписання і перших, і других домовленостей у Мінську лінія розмежування з часом зсувалася у бік україн­ської території.

Порушення представниками незаконних збройних формувань режиму припинення вогню зірвало також і терміни виконання завдання з відведення важкого озброєння на визначені