Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

відстані. Крім того, зафіксовані непоодинокі факти перешкоджання бойовиками виконанню представникам ОБСЄ їхніх завдань з ефективного моніторингу та верифікації режиму припинення вогню і відведення важкого озброєння.

Саме виконання безпекових умов Мінських домовленостей було і залишається одним із визначальних чинників, без неухильного додержання якого неможливо досягти очікуваного прогресу у виконанні інших складових процесу мирного врегулювання конфлікту, а саме: вирішення політичних, економічних, соціальних та інших питань, а також забезпечення повної реінтеграції регіону до складу Украї­ни і його подальшого сталого розвитку.

При цьому вину за зрив виконання Комплексу заходів керівництво РФ намагається перекласти на Україну. Наприклад, прем’єр-­міністр РФ Д. Медведєв звинуватив Україну у невиконанні нею своїх зобов’язань щодо широкої амністії, що, як він вважає, повинна поширюватися на тих, хто брав участь у подіях в Украї­ні у 2014—2015 рр. Водночас, запевнив він, Росія готова зі свого боку проявляти «розумну гнучкість» у виконанні Мінських угод, але «не бачить у київської влади ані волі, ані бажання виконувати свою частину зобов'язань»[31].

Не бачить Д. Медведєв й того, що бойовики і російська сторона не виконують домовленостей щодо припинення вогню, виведення з території Украї­ни російських військ, а також звільнення та обміну заручників і незаконно утримуваних осіб на основі принципу «всіх на всіх». До цього неодноразово закликали Росію держави — члени ЄС і США, вимагаючи негайно і без жодних умов звільнити україн­ських політичних в’язнів. Адже невиконання цієї умови унеможливлює подальше практичне вирішення питання щодо застосування помилування і амністії.

Слід зазначити, що алгоритм мирного врегулювання конфлікту на Донбасі, закладений у Комплексі заходів, містить суттєву ваду, яка фактично унеможливлює досягнення прогресу у цьому процесі. Йдеться про умову Мінських домовленостей, відповідно до якої відновлення повного контролю над державним кордоном з боку україн­ської влади по всій зоні конфлікту має розпочатися у перший день після проведення місцевих виборів. При цьому ні у кого не викликає сумнівів, що обов’язковою перед­умовою вирішення політичних питань у процесі мирного врегулювання є виконання безпекових умов. У даному випадку Мінськими домовленостями передбачено відокремлення важливої безпекової складової, якою є відновлення контролю над державним кордоном, від комплексу інших безпекових питань (припинення вогню, відведення озброєння тощо). Це створює значні загрози і перешкоди для подальшої реалізації політичної складової, зокрема забезпечення проведення місцевих виборів у правовому полі Украї­ни.

Встановлення контролю над ділянкою державного кордону Украї­ни у зоні конфлікту має принципово важливе значення для припинення бойових дій, оскільки сприятиме перекриттю каналів постачання бойовикам озброєння, військової техніки, матеріальних, фінансових і кадрових ресурсів, що дозволить суттєво прискорити процес мирного врегулювання на Донбасі. Враховуючи всі обставини, прийнятним варіантом для Украї­ни було б забезпечення такого контролю на першому етапі з боку міжнародної миротворчої або поліцейської місії.

Наразі не можна назвати жодного факту, що засвідчував би наміри маріонеткових режимів «ДНР» і «ЛНР» реально реінтегруватися до політичного і правового простору Украї­ни, попри те, що їхні представники у Мінському процесі декларують протилежне.

Усе наведене дає підстави стверджувати, що Мінський переговорний процес використовується РФ як елемент гібридної війни для легітимізації режиму окупації окремих районів Донецької та Луганської областей, дискредитації Украї­ни в очах міжнародної спільноти, а також посилення тиску на її керівництво.

Росія від самого початку говорила в Нормандському форматі з позиції сили. Підтримуючи постійне джерело напруженості на Донбасі, вона прагне реалізувати стратегію виснаження Украї­ни. Водночас, на тлі повільного послаб­лення потенціалу РФ унаслідок економічної кризи, суттєво посиленої міжнародними санкціями і низькими цінами на ресурси, Росія зацікавлена у якнайшвидшому переформатуванні збройного конфлікту на Сході Украї­ни відповідно до її власних інтересів. Офіційна Москва наполегливо намагається просувати ідею інтеграції ОРДЛО в Україну зі встановленням «особливого статусу» для «ДНР» і «ЛНР», переслідуючи при цьому мету збереження свого контролю над Донбасом і використання його як інструменту впливу на Україну. При цьому керівництво РФ не звертає уваги на те, що ні Мінськими угодами, ні будь-­якими іншими міжнародно-­правовими документами не передбачено існування таких квазідержавних утворень.

У разі успішної реалізації задумів Кремля центральна влада в Києві значною мірою втрачала б контроль над ситуацією в краї­ні, учасниками внутрішньополітичного процесу ставали б радикальні проросійські сили, країна опинилася б у глухому куті зовнішньополітичної невизначеності, а всі соціально-­економічні наслідки цього стану лягли б на плечі Києва і його західних партнерів. За цих умов доля постмайданного політичного керівництва Украї­ни була б вирішена наперед. І В. Путіну, який тріумфально увійшов у Крим, залишалося б тільки чекати, коли в Києві прийдуть до влади проросійські сили.

Стратегічною метою офіційної Москви на цьому етапі є формування умов для послаб­лення санкцій ЄС та США шляхом імітування підтримки реалізації Мінських домовленостей з одночасним відволіканням уваги від російсько-­україн­ського конфлікту та створенням нових каналів співпраці з країнами Заходу. При цьому здійснюється тиск на Україну щодо виконання найбільш вигідних для сепаратистів та РФ умов Мінських домовленостей (проведення місцевих виборів та амністії бойовиків, закріплення особливого статусу Донбасу в Конституції Украї­ни) та повністю ігнорується виконання ключових зобов’язань у сфері забезпечення безпеки громадян. Так, за словами заступника міністра закордонних справ РФ Г. Карасіна, всі аргументи Києва щодо неможливості обговорювати будь-­які політичні питання без довгострокового встановлення режиму припинення вогню вбачаються «несерйозними та необґрунтованими».

Це підтверджує думку про те, що «політична частина Мінських домовленостей» формулювалася російською стороною не для того, щоб стати реальним планом врегулювання, а щоб бути зручним інструментом тиску на Київ і європейських посередників.

Принциповим є питання про те, що стане політичним результатом виконання Мінських домовленостей. Варіантів є два, і компроміс між ними просто неможливий: 1) Україна відновлює свій суверенітет над окупованими територіями та інтегрує їх до правового, політичного і соціально-­економічного поля держави, або 2) відбувається фактична легалізація маріонеткових проросійських режимів та забезпечення їх доступу до політичних інструментів впливу на центральну владу в Києві.

Деякі ініціативи наших європейських партнерів, що стосуються умов проведення виборів в ОРДЛО та послідовності виконання пунктів домовленостей, вказують на готовність прийняти другий варіант як основу політичного рішення за умови гарантованого припинення вогню на Донбасі. Але цілком очевидно, що такий уявний компроміс не принесе ані розв’язання кризи, ані надійного миру на україн­ську землю.

Можливо, з тактичних міркувань чи під дією «втоми від Украї­ни» європейські лідери й погодилися б на таку перспективу, але в стратегічному вимірі російський план врегулювання несе значні ризики для європейської та глобальної стабільності. По-­перше, десуверенізація Украї­ни та її включення в зону інтересів Росії кардинальним чином змінили б баланс сил на Європейському континенті. Вже сьогодні економічні, медійні та політичні інструменти дозволяють російському керівництву суттєво впливати на політику деяких центральноєвропейських держав та залучати союзників