Читати книгу - "Природа всіх речей"

Завтра Вранці кивнув.

— Генрі Віттекер. О, так. Ви маєте рацію. Напевно, ви справді розумієте, про що я. І знаєте, що за своєю природою завойовник завжди домагається бажаного.

Після цих слів вони довго мовчали. Алма хотіла ще дещо спитати, але ніяк не могла наважитися. Але якщо вона не запитає про це зараз, то ніколи не дізнається відповіді, і тоді це запитання допікатиме їй до кінця життя. Вона знову набралася сміливості й запитала:

— Завтра Вранці, а як Емброз помер?

Той мовчав, і вона додала:

— Преподобний Веллс сказав мені, що він помер від зараження.

— Напевно, так і було, в самому кінці. Лікар сказав би вам те саме.

— А як він помер насправді?

— Про це не дуже приємно говорити, — сказав Завтра Вранці. — Його загнав у могилу смуток.

— Смуток? Що ви маєте на увазі? Як це сталось? — не відступала Алма. — Ви мусите мені розповісти. Я приїхала сюди не для приємних балачок і, повірте, готова почути все. Як саме це трапилося, скажіть?

Завтра Вранці зітхнув.

— За кілька днів до смерті Емброз дуже сильно порізався. Пригадуєте, як я розповідав вам, що тутешні жінки, які втратили близьких, роблять собі порізи на голові акулячим зубом? Але вони таїтянки, Алмо, і це таїтянський звичай. Місцеві жінки знають, як це робити безпечно. Якими глибокими мають бути порізи, щоб горе витекло з них разом з кров’ю, але при цьому не наробило їм біди. Рани відразу затягуються. Проте Емброз, на жаль, на цьому мистецтві самокаліцтва не знався. Він зовсім занепав духом. Світ його розчарував. Я його розчарував. А найгірше, що він сам розчарував себе. Він перестав бути опорою самому собі. Коли ми знайшли його в фаре, його вже було пізно рятувати.

Алма заплющила очі й побачила, як її коханий, її Емброз — його розумна, гарна голова — стікав кров’ю від завданих його ж рукою ран. Вона теж розчарувала Емброза. Він хотів одного — чистоти, тоді як їй хотілося насолоди. Вона відправила його у вигнання в це самотнє місце, й він помер тут жахливою смертю.

Алма відчула, як Завтра Вранці торкнувся її руки, й розплющила очі.

— Не мучте себе, — тихо промовив він. — Ви б ніяк не могли цього відвернути. Не ви послали його на смерть. Якщо хтось це і зробив, то це був я.

Та вона так і не змогла видушити з себе ні слова. Зненацька їй спало на думку ще одне жахливе запитання, й вона не мала іншого вибору, як його вимовити:

— Пучки пальців він теж собі відрізав? Так, як сестра Ману?

— Не всі, — відповів Завтра Вранці, і вона була вдячна за його делікатність.

Алма знову заплющила очі. Його руки художника! Їй пригадався — хоч вона зовсім не хотіла про це згадувати — той вечір, коли вона поклала його пальці собі до рота, жадаючи ввібрати його в себе. Емброз налякано здригнувся й відсахнувся від неї. Він був такий тендітний. Як він зміг так страшно себе скалічити? Її занудило.

— Це мій тягар, Алмо, — сказав Завтра Вранці. — І мені вистачить сили його нести. Віддайте його мені.

Коли до неї нарешті повернувся дар мови, Алма сказала:

— Емброз сам позбавив себе життя. Але преподобний Веллс поховав його по-християнськи.

Це було не запитання, а сповнене подиву твердження.

— Емброз був взірцевим християнином, — зауважив Завтра Вранці. — А мій батько, хай береже його Господь, — милосердний чоловік з великим серцем.

Алма, поволі складаючи з уривків цілу історію, запитала:

— А ваш батько знає, хто я така?

— Думаю, так, — відповів Завтра Вранці. — Тато знає про все, що відбувається на цьому острові.

— Але він так добре ставився до мене. Ніколи не втручався в мої справи, не допитував…

— Тут немає нічого дивного, Алмо. Мій батько — суще втілення доброти.

Знову запала довга мовчанка. А тоді:

— Але про вас, Завтра Вранці, йому теж усе відомо? Він знає, що відбулося між вами й моїм покійним чоловіком?

— Знову ж таки, думаю, що так.

— І попри це його любов… — Алма не змогла закінчити речення, а Завтра Вранці не збирався продовжувати його за неї.

Алма ще довго сиділа й приголомшено мовчала. Преподобний Френсіс Веллс, очевидно, мав надзвичайний дар співчувати й пробачати, що його неможливо було осягнути розумом і описати словами. Та врешті-решт у її голові визріло ще одне жахливе запитання. Огидне, божевільне запитання, але вона мусила почути відповідь.

— Ви взяли Емброза силою? — запитала вона. — Заподіяли йому кривду?

Її відверте звинувачення не образило Завтра Вранці, але він вмить постарів.

— Ох, Алмо, — зітхнув він. — По-моєму, ви не до кінця розумієте, хто такий завойовник. Я нікого не мушу силувати — якщо я вже вирішив, в інших немає вибору. Розумієте? Хіба я змушував преподобного Веллса прийняти мене за сина й любити мене сильніше, ніж він любить своїх рідних? Хіба силував острів Раятеа прийняти Єгову? Ви ж розумна жінка, Алмо. Спробуйте це зрозуміти.

Алма знову притисла кулаки до очей. Ні, вона не дозволить собі розплакатись, але тепер їй відкрилась жахлива правда: Емброз дозволив Завтра Вранці торкнутися його, тоді як від неї він з огидою відсахнувся. Це усвідомлення пригнітило її тяжче за все, що вона почула того дня. Їй стало соромно за те, що вона переймалася таким дріб’язком, який зачіпав її самолюбство й більш нічого, але нічого з цим вдіяти не могла.

— Що таке? — запитав Завтра Вранці, глянувши на її згорьоване лице.

— Я теж хотіла з ним кохатися, — нарешті зізналась Алма. — Але він відштовхнув мене.

Завтра Вранці подивився на неї з безмежною ніжністю.

— Ось у чому різниця між нами, — сказав він. — Ви відступили.

Нарешті настав відплив, і Завтра Вранці сказав:

— Поквапмося, поки є змога. Якщо йти туди, то вже.

Вони залишили каное на виступі, куди не досягала вода, й вийшли з печери. Як і обіцяв Завтра Вранці, вздовж підніжжя скелі тягнулася вузенька стежка, якою можна було впевнено йти. Вони пройшли кілька сотень футів, а тоді почали спускатися. З каное скеля виглядала стрімкою, прямовисною і недоступною, але тепер, ідучи слідом за Завтра Вранці, ставлячи стопи й долоні в ті самі місця, що й він, вона бачила, що стежка веде на саму вершину. Хтось наче витесав у скелі сходинки з опорами саме в тих місцях, куди було найзручніше спиратися. На хвилі внизу Алма старалася не дивитися, але вона довіряла досвіду свого провідника — як раніше ватазі Гіро — й