Читати книгу - "Горить свіча"

зітханні? Тривога? Біль? Чи надія, що, мов свіча, невгасимо горить у серці старого воєводи? Що в тому шепоті — молитва чи заклинання? Просьба чи грозьба?

Хто проникне в чужу душу?

Свіча догоріла — почала потріскувати, пригасати. Дмитро підвівся, простягнув руку до полиці — дістав другу, припалив від гаснучої і, поставивши у підсвічник, знову опустився на стілець біля колиски. Перехрестив її. Прошепотів:

— Господи! Врятуй онука мого! Спаси надію мою! Захисти народ наш! Дай йому силу духу і просвітління ума! Не погаси свічу надії, що серед темної ночі жевріє в його серці! Бо коли погасне, то всьому — кінець! Молю тебе, Господи! Благаю тебе!

12

Тиждень Добриня з Янкою відпочивали після виснажливої дороги, від'їдалися на воєводиних харчах, приводили себе до людської подоби. І вели з воєводою безконечні розмови. Він розповів про свій вимушений похід разом з Батиєм до Галича та несподіване повернення до Києва, а вони — про свої поневіряння в зимовому полі, про Янчину хворобу та зустріч з Іллею, з Маріам, про їхню загибель та загибель князя Михайла.

Загибель Іллі, його жони та їхньої доньки Настуні, а своєї внучки, Дмитро пережив важко, ніби ця люта смерть сталася щойно, на його очах.

Він був геть сизий, а тепер просто побілів. Ще зовсім недавно кремезна його постать враз згорбилася, а круті плечі опустилися, загострилися. Важке горе на виду у всіх гнуло його до землі.

Так минув тиждень. А в суботу після сніданку Дмитро сам запропонував вийти в місто. Приспавши малого і залишивши його під наглядом Горпини, пішли втрьох — спочатку в Володимирів город.

— Відвідаємо наших, — сказав воєвода. Дивно і моторошно було йти зовсім безлюдними вулицями. Ні людського гомону, ні тупоту кінських копит, ні собачого гавкоту — пусто і тихо. Лише біля Софійських воріт, розбитих Батиєвими пороками, замаячили якісь дві постаті, та й вони швидко зникли у бічному провулку чи в якомусь спаленому дворищі.

— Ніхто не селиться на Горі,— пояснив Дмитро. — Хто повертається до Києва, а таких небагато, той воліє жити на Подолі. Поряд ліси, луги, Дніпро, а в них — дичина та риба. Є чим прогодуватися…

Ще сумніше видовище являв собою колись пишний та багатий Володимирів город. Боярські дерев'яні будинки згоріли, кам'яні князівські тереми зяяли темними проваллями потрощених вікон та дверей, храми теж були сплюндровані, як і все довкола, а від стародавньої Десятинної церкви, першої кам'яної київської споруди, побудованої і утримуваної Володимиром Святославичем, залишилися напівзруйновані стіни[121].

На майдані, перед руїнами Десятинної, височів новий дубовий хрест.

— Тут поховані кияни, що загинули останніми в той сумнопам'ятний Миколин день, коли упав Київ, — промовив Дмитро і рушив до широкої могили, яка почала вже заростати травою.

Підійшовши до неї, він важко опустився на коліна.

— Тут усі наші,— сказав глухо. — Мати, Василь, невістки, онуки… їх дістали з-під руїн і поховали разом з іншими киянами. Один Ілля з сім'єю упокоївся в чужій землі…

Янка опустилася на коліна поряд з батьком, упала на могилу, обняла її руками.

— Мамонько! Голубонько! Ріднесенька моя! — заквилила тихо. — Як же тобі важко лежати в сирій землі! Та прийди ж, явись хоч на хвилиночку, поглянь-подивись на свою дитиночку, обніми її, сиротиночку?.. А-а-а!..

Добриня затиснув кулаки, зціпив зуби. Янчин плач гострим ножем різонув по серцю, переповнив душу лютою ненавистю до винуватців всенародного нещастя.

Мимоволі згадався день, коли палав Калиновий Кут, коли кричали під шаблями мунгальськими його родичі та земляки.

Від тієї згадки — здригнувся.

Досить сидіти в Києві! Треба їхати туди! Побачити Ганночку, малих племінників! Вклонитися прахові батька, матері, братів, усіх, хто загинув у той судний день!

Він підвів Янку, витер їй сльози з очей.

— Завтра їду в Калиновий Кут! — сказав твердо. — Треба їхати!

— Добрику! — скрикнула Янка. — А ми?

— Ти з Дмитриком залишишся в Києві! Досить вам подорожування!

— Мені за тебе страшно!

Добриня обняв її за плечі.

— Не бійся, люба! Нічого поганого зі мною не станеться!

Підвівся Дмитро.

— І все ж самому їхати не треба, — сказав рішуче. — Поїдуть з тобою мої челядники! То сміливі й дужі хлопці! І зброєю добре володіють. Якщо треба — захистять у біді! Вони мене супроводили з самого Галича…

Добриня не став перечити.

Наступного ранку п'ятеро вершників виїхали з Києва і Білгородським шляхом попрямували на захід. Попереду їхав Добриня, позад нього купно трималися молоді челядники воєводи. Всі при зброї — при мечах, луках та списах-сулицях. До сідел у кожного були приторочені сакви з хлібом та солониною, а також туго скручена кошма на випадок нічлігу в полі або в лісі.

Їхали мовчки.

Сумна і важка для душі була ця дорога. Всюди обабіч неї біліли в зелених бур'янах людські кістяки, чорними дірами очниць слідкували за проїжджими голі черепи.

Хлопці були похмурі. Дивилися на складену кимось купу обмитих дощами черепів і стискували зуби.

— Страшно? — спитав він переднього, Кирика, що був у них за старшого.

— Ні, не страшно, — відповів той серйозно. — Кістяків уже не страшно! А ось коли ми з воєводою тієї ж зими вертали до Києва і всюди бачили не білі кістки, а сотні й тисячі замерзлих на лютому морозі трупів, тоді було страшно! Думалося: та невже ж загинули всі, невже нікого і на розплід не залишилося? Ось тоді було страшно!

— Як ти гадаєш, Кирику, хто винен у тому, що нас побито? Невже ж ми такі недолугі воїни?

На превеликий подив Добрию, Кирик підвів очі і, не запинаючись, твердо відповів:

— Князі! Князі винні! Одні вони! Не вміли, не хотіли, свою шкуру рятували — повтікали аж у Польщу або в Литву! І на Калці не дійшли згоди, і нині не об'єдналися! Коли б мав я силу, то зібрав би їх усіх докупи, зв'язав би жужмом однією вірьовкою — та й шубовснув у Дніпро! Бо одно лихо від них!.. А ти як думаєш, боярине?

Добриня був вельми вражений словами простого челядника. Вони співпадали з його власними думками. Отже, народ правильно розібрався з тим, що сталося, глибоко розуміє, що не велика сила Батиєва, хоч вона і справді велика, а князівський розбрат і нерозум, честолюбство і скнарість поділили могутню країну на князівства, уділи, вотчини, не дозволили купно стати проти страшного ворога і призвели всіх до загибелі.

Поволі збігали верстви. Поки їхали до Лисівки, Добриня розповів і про свої митарства, про те, що поневолені не миряться зі своїм рабським станом, а створюють загони баримтачів і то тут, то