Читати книгу - "Сибіріада польська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якось раніше цією весною глибина проснулася. Ти, хлопче, мав щастя. У минулому році в цьому місці два лосі утонули.
На Вовчому хуторі дідусь Митрич був одним росіянином, який тут жив. Коли його зустрічали, буркотливо відповідав на привітання, не задержувався і йшов у своєму напрямі. Явно уникав людей. Ніхто із поляків про нього нічого не знав. Помітили тільки по-сусідськи, що коли сонечко пригріє, біля дідусевої садиби порається якась стара, мабуть, його дружина.
— Пішли до хати, бо холоднеча вас затовче,— скомандував дідусь і завів хлопців до свого дому.
У кімнаті було світло й тепло. У ніздрі бив запах вареної капусти. Сивоволоса старенька, яка жердиноподібному чоловікові досягала ледве до пояса, заломила руки.
— О Боже ти мій! А що це таке сталося?
— У чортовій глибині викупався. Треба хлопця спорядити, бо посинів і ноги йому відняло.
Бабуня налила гарячої води до цеберика. Принесла з комори якийсь одяг, навіть валянки йому позичила, бо свої в болоті втопив. Налила миску капусняку і посадила їх за столом. Дідусь мовчав, сидів біля печі і курив закрутка із махорки. Зате бабуня була зацікавлена поляками, випитувала їх про все.
— Ой бідненькі ви, поляки, бідні. Так далеко від родинного дому вас загнали, чортяки! То так як наш Пєтєнька, також там десь на тій війні проклятій, далеко від дому, невідомо навіть де. Зима минула, весна йде, а ми звістки від нього чекаємо й дочекатися не можемо.
Бабуня кінцем фартуха сягнула очей. Дідусь буркнув незадоволений.
— Заспокійся, Ніколаєвна. Не мороч дітям голови нашими бідами, своїх полякам вистачить...
Коли на другий день Сташек відніс позичений одяг, бабуня залишила йому валянки.
— Носи собі, синку, ці валянки на здоров’я. Адже свої втопив? А як мій Пєтєнька поверне з війни, то вже цілком нові на нього чекають. Валянки тільки в мого Митрича замовляти, справжній з нього майстер. А чортового болота здалека уникай! — Бабуня перехрестилася з набожним страхом.
З чим, з чим, але з землею поляки поводитися вміли. Люди з Червоного Яру ходили мов п’яні. Від кількох років знов стали на свіжій орній землі, відчули її споконвічний запах. Але жодному при цій нагоді болісних спогадів не вдалося оминути: що там діється з моїм домом? З моїм полем? Як озимина, як там мій сад? Вулики? Коні, корови, добро? Хто тепер є їх паном? Що там тепер, цієї весни, у Червоному Яру?
Управляючий Абрамов не міг нахвалитися поляками. То завдяки їм радгосп, вперше від вибуху війни, солідно і своєчасно справився з весняним посівом. Нічого дивного, що на свято 1 травня знайшов для них кошти на додаткове виділення продуктів і по пляшці горілки. Але то було одноразово і на свята. На кожен день переднівок у радгоспі щораз більше допікав усім. Навіть небагаті порції хліба треба було зменшити. Діти бігли по тайзі шукати сарадели й дикої цибулі, ловили у Золотушці рибу.
Якогось вечора до Долинів хтось постукав, відхилив двері і запитав за російським звичаєм:
— Можна?
На подив усіх то був дідусь Митрич. Сташек блискавично перелічив усі ймовірні хлоп’ячі гріхи, але нічого не міг собі пригадати. Дідусь зняв шапку, пригладив біле волосся, став біля порога і, незважаючи на запрошення, не сів.
— Не турбуйтеся мною, люди добрі, я тільки на хвилинку... Може, не знаєте, але я вже багато років є у Булушкіно радгоспним пастухом. Пасу корови від весни до осені. Саме надійшла пора вигону, травка як слід підросла. Пасу завжди з помічником. Ну й так собі подумав, що ваш хлопець підійшов би мені до цього. Що ви на це скажете? Завжди то пару грошиків заробить, сам молока досхочу нап’ється і ще часом вам додому крихту принесе. Що ви на це?
Заскочений пропозицією батько мав сумніви.
— Не знаю, чи справиться? Ніколи ще не працював. Замалий мабуть...
— Тату! Адже мені вже майже чотирнадцять років!
— То що, хочеш йти тим пастухом?
— Хочу, татусю. Не бійся, дам собі раду. І молоко буду вам приносити.
— Молоко, молоко... Така робота, сину, то не жарти: від світанку до ночі, сльота, холод чи жара.
— Тату, прошу!
Розмовляли по-польськи. Коли замовкли, дідусь запитав:
— Ну то як? Порадилися?
— Хлопець хоче, але в мене є сумніви, чи справиться.
— Як хоче, то значить, що справиться. Ну, то від завтрашнього дня починаємо. А як тебе кличуть?
— Станіслав, Сташек.
— Станіслав, значить Стасік по-нашому. Ну то, Стасіку, підготуйся. Завтра перед світанком застукаю тобі у вікно, бо разом зі сходом сонця мусимо бути в Булушкіно і виганяти череду. Такий в нас звичай: перший раз виганяється череда рівненько зі сходом сонця.
Коли дороги після весняних розливів дещо підсохли, управляючий Абрамов запряг найкращого коня до двоколесного легкого візка,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сибіріада польська», після закриття браузера.