Читати книгу - "Останнє літо"

Серпілін. — А то вибрали під командний пункт якусь халупу. Взимку воно б ще байдуже, а то влітку, — кращого місця не знайшли? Як у вас зв’язок з армією?

— Усе гаразд. О шістнадцятій доповідали генералові Бойку обстановку.

— От і я з ним поговорю, поки Миронов не повернувся. — Серпілін пішов слідом за начальником оперативного відділу.

Барак усередині мав кращий вигляд, ніж зовні. Та коли Серпілін сів на лавку і стомлено притулився до засипної стіни барака, там за дошками зашурхотіла і посипалась земля.

— Григорію Герасимовичу, — сказав Серпілін, коли його з’єднали з Бойком, — обстановка в Кирпичникова і Миронова мені відома. Доповідай, як у Вороніна.

Бойко доповідав обстановку на лівому фланзі, а Серпілін сидів, як і перше, прихилившись до стіни, і відчував біль у ключиці. «Біс її знає, не боліла, не боліла, а сьогодні раптом заболіла. Від їзди, чи що?»

Вислухавши обстановку і спитавши, як підтягують уперед артилерію, Серпілін сказав:

— Запитання всі. Тепер слухай мене…

Та Бойко перервав його:

— Дозвольте спершу доповісти — командуючий фронтом знову дзвонив від сусіда зліва о п’ятнадцятій десять. Наказав, як тільки вас знайду, зв’язати з вами.

— Чекатиму тут, — сказав Серпілін. — А тепер слухай мене. Від Кирпичникова вже знаєш, що сталося?

— Знаю, — сказав Бойко. — Про Земськова вже віддав наказ.

— Що віддав — добре, — схвалив Серпілін, — а от другий наказ негайно готувати треба. Дай заголовок «Про заходи охорони в період переслідування противника» й суворо нагадай: не знижуючи вимог до швидкості просування, залишаємо в силі всі вимоги щодо розвідки та охорони. Щоб такого руху на відчай душі, як Тализін, ніхто більше собі не дозволяв. До кінця дня розішлемо наказ, а поки що від мого імені — усної — Тализін сам винен, — сказав Бойко. — Скільки разів попереджали!

У голосі його прозвучала непримиренність. Свого часу, після боїв на Слюдянці, він пропонував усунути Тализіна від командування дивізією.

Серпілін скривився:

— Усе так, Григорію Герасимовичу, але тягти його з того світу не будемо. Висновки висновками, вони будуть у наказі, а сформулюємо як належить, що загинув смертю хоробрих. Я наказав його прах до штабу тилу вивезти. Вибери хвилину, подзвони начальникові тилу.

— Зараз зв’яжуся, — відповів Бойко. І раптом радісно сказав: — Кирпичников щойно доповів: понтонно-мостовий батальйон уже на Дніпрі, приступив до наведення першого мосту.

— Чудово, — сказав Серпілін і стурбовано додав: — Подзвони до авіаторів, постав завдання прикрити цю переправу, як ніщо інше. І зеніток туди підкинь! Це нам тепер найважливіше! Цю переправу і для інших корпусів використаємо.

— Зрозуміло, — підтвердив Бойко. — Якщо у вас все, зв’язуватиму вас з командуючим фронтом.

— І просто з ходу доповідай йому про міст, щоб мене про це вже не питав! — Серпілін поклав трубку, згадав, що не обідав, але обідати вже не хотілось.

У барак ввійшли командир корпусу Миронов і Захаров, обидва заляпані грязюкою.

— Де це вас так? Чи машину самі штовхали?

Захаров розсміявся:

— Ішли, там у нього до спостережного пункту дивізії — торфовище, стежка вузенька, а німець міну гухнув.

Як увійшла в болото — аж хлюпнула! Осколками не зачепила, а багнюкою — з голови до ніг!

— «Хлюпнула», — сердито повторив Серпілін. — Тализіна півтори години тому на шляху, біля Веденєєвки, прямим влучанням так хлюпнуло, — все, що залишилось, у плащ-палатку ув’язали! «Хлюпнула»… — ще сердитіше передражнив він Захарова і, обернувшись до Миронова, повторив те, що вже казав Бойку про додержання правил охорони під час переслідування німців.

Потім спитав Захарова:

— Як у дивізії?

— Між передовими частинами й основними силами, не доходячи до Дніпра, ще тиняються групи німців із танками та бронетранспортерами. Але із СП уже бачили Дніпро своїми очима, за чотири кілометри.

— Якщо дозволите, товаришу командуючий, — сказав Миронов, — я зараз при вас іншим командирам дивізій подзвоню, заслухаю їхні повідомлення… Чи самі хочете заслухати?

— Чого ж я буду через вашу голову… Обстановка не вимагає. А ми поки що з членом Військової ради вийдемо повітрям подихаємо!

Коли вийшли, Захаров став розпитувати про подробиці загибелі Тализіна.

— Сам не був присутній, тільки наслідки бачив. — Серпілін поглянув у вічі Захарову. — Не знаєш, як це буває? Убитий — значить убитий! — І смикнув Захарова за рукав гімнастерки: — Почисть!

— Чекав, коли підсохне. Зараз почищу.

Захаров пішов до свого віліса. А Серпілін, провівши його очима, знову тривожно подумав про ту міну в торфовому болоті! «Хлюпнула…» І невдоволено потягнув носом:

— Дідько його знає, Миронова, влаштував собі КП посеред болота! Літо одне на всіх. У Кирпичникова глицею пахне, а в цього — гнилизною.

Він озирнувся й поманив до себе Синцова, що стояв, як завжди, напоготові, не дуже близько і не дуже далеко, за десять кроків.

— Слухаю вас, товаришу командуючий.

— По-моєму, у нас з тобою там ще чай у термосі залишився? їсти не хочеться, а попити треба. Принеси.

Синцов приніс із віліса термос. Лівою рукою в рукавичці притис його до тіла, відкрутив кришку, витяг корок, перехопив термос у праву руку, а кришку, знову ж таки вправно, притис до тіла лівою рукою і, наливши в неї чаю, подав Серпіліну. Зробив усе це хутко, та Серпілін уже не вперше відчував незручність — чи то хотілося допомогти, чи то зробити самому.

Він випив кілька ковтків уже трохи охололого чаю, простяг порожню кришку Синцову і, поки той ішов назад до віліса, подумав про нього: «Ад’ютант є ад’ютант. Хоч, коли брав, обіцяв, що на денщика не перетворюватиму, а на практиці без «принеси, подай» не обходиться. Все-таки, коли брав, достатньо не зважив на його каліцтво. Сам того не хочеш, а ставиш себе з ним у незручне становище».

Захаров повернувся почищений, навіть чоботи блищали.

— Тепер інша річ, — усміхнувся Серпілін. — Як новенький! Ти куди звідси?