Читати книгу - "На уходах"

дерев’яних замків усюди в своїх маєтностях. Такий поставив і в Гаврилівні.

Івась за свого дволітного побуту у замку пізнав його добре, знав усі входи і виходи, знав добре і вежу. Вона мала три невисокі поверхи. Нагорі не було даху. До вежі було два входи. Один знадвору до житла замкового ключника, якого звати бургграфом, другії таки із просторих сіней замкового будинку. Нагору вели вузькі сходи, які крутилися попід стінами вгору. Середина вежі поміж сходами мала комору з різною потребою. Аж кімната на найвищім поверсі під самою стелею була пригожа на житло і мала на усі чотири сторони по одному заґратованому віконці. У тій кімнатці були ще сходи нагору. Вихід затикався щільно лежачими дверми, які замикали колодкою. На самій горі був дубовий палісадник з дірами до стріляння. У ту вежу мали замкнути Касяна. Перед тим ще винесли грубі тяжкі кайдани, якими скували йому руки і ноги. Кайдани замкнули великою колодкою. На всю ту роботу дививсь Івась із своєї скритки. Дививсь так пильно, щоб нічого не пройшло повз його увагу. Він бачив, як ключник замкнув колодку і сховав ключ у кишеню. Відтак було чути кроки людей по сходах, як люди назад сходили, двері зачинилися і заскрипів замок. З того зміркував Івась, що Касян находиться лише за одним замком. Більше не було йому що сьогодні запам’ятовувати, і він пішов до своєї роботи. Зайшов до пана і спитав, чи прикаже сьогодні грати.

— Не треба! Треба розпорядитися, щоб гайдуків похоронили. Ти бачив розбишаку?

— Ні, я саме прибирав у покоях, бо усе порозбігалося, мов дітваки. Яка там невидальщина! Чимало їх на світі.

— І ти не був цікавий?

— Цікавий то я був, та мусив робити, бо нічого не було б зроблено. Диваки та й годі.

— Ну, йди собі.

Івась вийшов і рішився підождати до вечора. Він сьогодні мусить говорити з Касяном і обдумати втечу.

Залишився усього один тиждень часу. Коли не поспіють утекти, поки приїде князь, так усе пропало, бо тоді не жити Касянові.

Як тільки смерклося, вийшов Івась надвір. Під дверми вежі сидів старий ключник і відмовляв півголосом молитву.

— Добрий вечір, пане бургграфе, — підсів Івась біля нього.

— Здоров, синку! Розбишаку бачив?

— Банив, дужий хлоп!

— Дужий, як ведмідь, кайдани носить, мов ружанець.

— Коли добре випеститься, не буде брикати.

— Еге ж, випеститься, пан каштелян велів йому їсти давати аж до приїзду ясного князя.

— Та такі як він панської страви зроду не їли. Я певен, що вони стервом та травою живляться.

— Ще я йому не давав, та треба таки дати, бо шельма чув добре наказ пана каштеляна і може поскаржитися.

— Я би рад лише бачити, як він жерти буде.

— А так, як усі люди їдять.

— Ви, пане, не знаєте. Наші люди кажуть, що батьком степових розбишак був вовкулака. Тому-то він такий дужий і пажерливий. Отцей як наших гайдуків поторощив!

— І прості люди справді в те вірять?..

— Авжеж, і тому його так бояться. Ви чували, що говорили? Як він з гайдуками бився, то ні один чоловік не прийшов йому з поміччю. Усі пішли в розгін, бо кожне боялося за себе.

— Добре тобі говорити, а мені прийдеться ще лізти під гору, а ноги мені ломить, здається, дощ буде.

— А ви не боїтесь самі йти?

— Чого ж би? Я у ваші хлопські забобони не вірю.

Коли б він на волі, я би його боявся, та він добре скований, сам я колодку замкнув.

— Сховайте пане добре ключ, а то ще який чорт, бо він може з чортом кумається, вихопить та йому передасть.

— Чортяка не має до мене приступу. У мене біля дверей свячена вода, а в хаті реліквії, то лихе не має приступу, а ключ я саме поклав під реліквіями. Ти тут підожди, а я зайду у кухню за стравою.

Старий підвівся зі стільця і пішов у другий будинок у кухню. Івась зараз метнувся у хатчину ключника і став напомацьки шукати по стінах, — і справді, над постелею була прибита дощечка, а на ній стояв хрест. Під хрестом лежав ключ. Отже, старий говорив правду. Що робити?

Узяти ключ зараз? Небезпечно. Старий помітить, наробить крику, а тоді усе пропало. Треба підождати, а за той час обговорити діло з Касяном. Івась поклав дрижачою рукою ключ на своїм місце і вийшов надвір.

Старий вернувся згодом, несучи глек зі стравою.

— От, справді завтра дощ буде. Кості мені страх ломить. Як я там вилізу, далебі не знаю. Слухай, хлопче, може б ти мене виручив та й заніс?

Івась мало зі шкури не вискочив, так втішився.

— Батеньку, за ніщо в світі, я боюся його, він може мене з’їсть живого. Ви не знаєте, що то вовкулака, він так раз-два у вовка перекинеться, а тоді і кайдани нічого не поможуть.

— Не плети теревенів, дурню, а неси. За те тобі п’ятака дам.

— Ну добре, я понесу, але і ви ходіть зі мною.

— Осел! Маю я йти з тобою, то й сам піду.

— Та вже, пане, не сердьтеся, але як мені що лихе станеться, то буде на вашій душі.

— Ну, ну, я беру на свою душу, а ти неси.

Івась узяв глечик і став хреститися:

— Хрест на мені, хрест на спині, увесь у хрестах, як овечка в реп’яхах. Дайте ж мені, пане, якого світла.

— Дам тобі свічку.