Читати книгу - "Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кров заливала Сусанні шию, і тільки зморшки на шиї біліли, як крейдяні.
Вона сердито вийшла з кімнати.
Карпо Петрович жував і в задумі м’яко тарабанив пучками в стіл.
– Доря!
Доря став на порозі, сірий і незграбний у своїх довгих, аж до підлоги, гімназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкі й грубі, як в слоненяти.
– Тебе сьогодні питали?
– З географії п’ять.
– А ти часом не того… не бре-бре?
Доря ображено чмихнув і підняв вгору біласті чубки.
– Їй-богу, сам бачив… А Козерогові пару вліпили.
– Що се за Козеріг?
– Там один в нас… Дорька Сосновський…
– Віце-губернаторський син?
– Ми його добре сьогодні нам’яли. Аж кров носом пішла…
Карпо Петрович почув холодок під мундиром. Такий знайомий і неприємний, з яким завжди стрічав начальство.
– Дорь-ка! – крикнув він строго. – Руш мені тільки ще хоч разок – я тобі дам!..
Фу-ти, ну-ти, Господи Боже… віце-губернаторський син…
Він підняв палець в важкому персні і накивав.
Сусанна унесла лампу і присунула страву. Чоловік не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.
Масна пляма виразно зачорніла при світлі на новенькім сукні мундира.
– Їж… прохолоне… – нагадала йому Сусанна.
Він почав їсти хтиво і неохайно, бризкав соусом на скатерть і жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмішка. Він був задоволений врешті. Те, що його хлопець звався так само, як і віце-губернаторський син, що вони разом учились і що Доря зважився бити таке паненя, – сповняло його радісним подивом. От хоч би й він, Карпо Петрович. Він носив білі погони і шашку, як офіцер… Його боялись, бо міг зробити людям багато лиха… А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачеві через те тільки, що був сином його начальства. Який був він щасливий, коли йому вдалось одного разу підсадити паничика того у фаетон, а от його Доря… Хе-хе!..
Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапі та тривожно поглядала на двері, за якими бубонів Доря уроки.
– Чого ти смієшся?
Він пошепки розказав їй, що чув од Дорі, і обоє довго осміхались до себе очима.
– Хе-хе!
– Хі-хі!
– Завтра наш Доря кінчає десятий рік… – мрійно обізвалась Сусанна, одкривши зіпсовані зуби, і одігнула ріжок подушки, звідки щось заблищало.
– Покажи, Сузя… що там таке?
Карпо Петрович піднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях і підійшов до канапи.
– Цс… – писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, і всім м’яким тілом, як тістом, що вилізло з діжі, навалилася на подушку.
– Потому покажу… А ти що йому подаруєш?
Карпо Петрович ляснув у пальці. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забігало у заросль волосся, як мілке плесо у лози, покрили зморшки. Він одкрив рота і трохи подумав.
– Я…
Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує!
Доря їм заважав. Вони хотіли, щоб він швидше йшов спати.
За дверима чулось шелестіння сторінок, ляпання книжкою в стіл і сердите бурчання.
– Чого ти там, Дорик?
Він став на порозі, з чорнилом на лобі й на пальцях, і кисло пхинькнув:
– Задачі не можу рішити.
– Фу-ти, ну-ти! От яке горе… А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звір.
Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмідь перед уликом меду.
Відставив далеко книжку і читав, наче рапорт:
– Троє купців поділитися мали… Ти уяви собі троє купців, наприклад – наш Сруль, Іцько і Пінька… Здається, не трудно… Другий мав грошей у два рази більше, ніж перший… Розумієш, як перший, а третій стільки, як ті два разом… Значить, Пінька мав стільки, як Сруль та Іцько. Ну, зрозумів? Се ж дуже просто.
Але Карпо Петрович і сам не вірив, що се так просто. Він плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтів роздушити всіх трьох купців, і врешті так впрів, що Дорі неприємно було дивитись на рясні крапельки поту на чолі в батька.
– Ідіотська задача! Чого вас там вчать!
Він з злістю одкинув од себе задачник і піднявся сердитий та збентежений вкрай.
– Як вони мучать бідних дітей!.. – обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра під хмарою пишних муслінів.
Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олівцем в лоб і в дві хвилини задовольнив купців.
– Теж арихметик! – напалась на чоловіка Сусанна. – Не міг розділити кілька рублів…
І обняла щасливим оком сіру фігурку сина, чужу неначе в довгих, аж до підлоги, штанах.
– «Арихметик»!.. Мовчала б, коли сказати не вмієш! – буркнув сердито Карпо Петрович. – У мене свої задачі… Побула б хоч раз на діжурстві.
Він навіть забув у замішанні ляснуть по-офіцерськи чоботом в чобіт.
Вийняв з штанів важкий портсигар, теж офіцерський, зважив його в руці і закурив папіроску.
Зелене світло од лампи м’яко зливалось з рожевим, що стікало з-під образа у кутку, нові ґудзики на гімназичній шинелі горіли, як самоцвіти, а синій дим папіроски хвилював легко у теплім затишку хати. Доря знову бобонів за дверима.
Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю і м’яв у долоні сукно.
– Матеріал добрий, здається… і пошив непогано…
Він любовно погладив шинелю і знову повісив на місце.
– Ах, який Доря смішний! Одягся вранці, наклав картуз і став на порозі у моїй спальні. А я була ще в сорочці, тільки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увійшов… Потому ми довго сміялись…
– Скільки взяв Шмуль за картуз?
– Рубель двадцять оддала… Божився, що втратив тридцять копійок…
– Ах, сучий син… Більше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?
Вона подала йому його, знявши обережно з стіни, де висів образ, а він довго любувався новим сріблом листочків – незрозумілим і таємничим для нього символом шкільної мудрості.
Потому їх очі стрілись й засяли, порозумівшись без слів.
– Хе-хе! Як, шельма, скоро рішив задачу!
– Хі-хі… І з географії п’ять.
Їх ще більше тішило те, що віце-губернаторський син дістав лиш пару.
Доря прийшов сказати добраніч.
Вони лишились самі.
Тоді Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жінку:
– Показуй, що ти купила?
Але Сусанна і сама вже виймала з-під подушки дарунок. Опустилась на поміст серед білих хвиль сукні, і під важкими грудьми у неї сухо затріщала пружина.
Він теж з скрипом чобіт присів біля жінки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця.
Нарешті бляшаний пароходик вислизнув з рук і поплив по помості, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу.
– Як ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?
Карпо Петрович не одповів нічого. Він мовчки стежив за пароходом і, коли той зачепився за ніжку стільця, одчепив та пустив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський», після закриття браузера.
