Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я дивився, як Кодікус працює крок за кроком. Сушений листок, імовірно, був малокусом. Рідина зі слоїка з корком, поза сумнівом, була муратумом або азотною кислотою — точно якоюсь кислотою. Булькаючи й паруючи у свинцевій мисці, вона розчинила в собі невелику кількість свинцю, можливо, всього чверть скрупулу. Білий порошок, напевно, був офалумом.
Кодікус додав дрібку останнього складника. Що то таке, я навіть не здогадувався. Він був схожий на сіль, але на сіль схоже майже все на світі.
Машинально працюючи, Кодікус теревенив про придворні плітки. Найстарший син Деферра зламав ногу, вистрибнувши з вікна борделю. Новий коханець леді Гесуа — іллієць і не знає ні словечка атурською. Ходить чутка про розбійників на королівській дорозі на півночі, але чутки про бандитів ходять завжди, тож це не дивина.
Плітки мене ніскілечки не цікавили, проте я вмію вдати інтерес, коли мушу. Тим часом я стежив за Кодікусом, шукаючи якоїсь характерної ознаки. Якоїсь нотки збентеження, краплинки поту, секундного вагання. Але нічого не було. Ні найменшої вказівки на те, що він готує для мейра отруту. Він почувався цілком комфортно, йому нічогісінько не заважало.
Чи може бути так, що він отруює мейра ненавмисне? В жодному разі. Всякий арканіст, який недарма носить свій ґілдер, досить добре знає хімію, щоб…
А тоді мене осінило. Може, Кодікус — узагалі не арканіст. Може, він просто людина в темній мантії, що не відрізняє алігатора від крокодила. Може, він просто розумний ошуканець, який отруює мейра ненароком, суто з невігластва.
Може, в його дистиляторі справді персикове бренді.
Він засунув корок у пляшечку з бурштиновою рідиною й передав її мені.
— Ось, — сказав. — Негайно віднесіть це йому. Найкраще буде, якщо він отримає засіб, поки той іще теплий.
Температура лікарського засобу геть ні на що не впливає. Це знає всякий зцілювач.
Я забрав пляшечку й показав на його груди так, ніби саме щось помітив.
— Отакої! Це що, амулет?
Спершу Кодікус начебто спантеличився, а тоді витягнув із-під одягу шкіряний шнурок.
— Можна й так сказати, — промовив Кодікус із поблажливою усмішкою. На перший погляд шматок свинцю, який він носив на шиї, дуже нагадував ґілдер Аркануму.
— Він захищає вас від духів? — запитав я стишеним голосом.
— О так, — легковажно відповів він. — Усяких.
Я нервово ковтнув.
— Можна торкнутися?
Кодікус знизав плечима, нахилився вперед і простягнув його до мене.
Я боязко взявся за нього великим і вказівним пальцями, а тоді відскочив на крок.
— Він мене вкусив! — вигукнув я, викручуючи долоню й зображаючи голосом щось середнє між обуренням і тривогою.
Я помітив, як Кодікус ледве втримався від усмішки.
— А, так. Мабуть, його треба погодувати, — він знову заховав амулет під одягом. — А тепер ідіть собі, — він махнув рукою на двері, проганяючи мене.
Я подався назад до кімнат мейра, розтираючи занімілі пальці в намаганні трохи їх оживити. То був справжній ґілдер Аркануму. Кодікус був справжнім арканістом. І чудово знав, що робить.
***
Повернувшись до мейрових кімнат, я провів п’ять хвилин за болісно офіційною розмовою ні про що, поки заливав у годівнички пурхал ліки, досі теплі. Птахи аж бісили своєю енергійністю, дзижчали й мило цвірінькали.
Мейр попивав чай із чашки, поки ми говорили, й тихо стежив за мною з ліжка. Завершивши роботу із птахами, я попрощався й пішов так швидко, як тільки дозволяли правила пристойності.
Хоча наша розмова не торкалася нічого серйознішого за роботу, я зміг уловити прихований зміст слів мейра так добре, ніби він записав його для мене. Він тут головний. Він не обмежує себе у виборі. Він мені не довіряє.
Розділ шістдесят третій. Позолочена клітка
Трохи скуштувавши свободи, я знову застряг у своїх кімнатах. Хоч я і сподівався, що найстрашніше у процесі одужання для мейра вже минуло, мені ще треба було залишатися на підхваті на той випадок, якщо його стан погіршиться й він мене викличе. Я не міг знайти виправдання навіть короткому походу до Нижнього Северена, хай як відчайдушно хотілося знову податися на Олов’яну вулицю в надії зустрітися з Денною.
Тож я викликав Бредона і приємно провів другу половину дня за грою в так. Ми грали партію за партією, і я програвав кожну в якийсь новий і захопливий спосіб. Цього разу, коли ми прощалися, він залишив столик для гри в мене, заявивши, що його слуги втомилися переносити столик між нашими кімнатами.
Окрім гри в так із Бредоном і музики, мою увагу відвертало й дещо нове — щоправда, це мене таки бісило. Кодікус недарма здавався пліткарем, і пішов поголос про мою генеалогію з оповідками. Тож тепер, на додачу до придворних, які намагалися витягнути з мене інформацію, до мене линув невпинний потік людей, яким кортіло продемонструвати чужу брудну білизну.
Я відмовляв усіх, кого міг, а особливо шалених спонукав записувати свої оповідки й надсилати мені. Напрочуд багато з них знайшли на це час, і на письмовому столі в одній із кімнат, якими я не користувався, почав збиратися стос наклепницьких історій.
***
Коли мейр викликав мене наступного дня, я побачив, що Алверон сидить у кріслі біля свого ліжка й читає «Вимогу королів» Фіорена в оригіналі, старовінтською. Колір обличчя в нього був напрочуд гарний, а коли він перегорнув сторінку, я не помітив у його руках дрожу. Коли я ввійшов до кімнати, мейр не підвів погляду.
Я мовчки приготував новий чай, скориставшись гарячою водою, що чекала на столику біля ліжка мейра. Налив одну чашку й поставив її на столик, біля його ліктя.
Перевірив позолочену клітку у вітальні. Пурхала стрімко літали туди-сюди, навідуючись до годівничок, і гралися в запаморочливі повітряні ігри, через які їх було важко полічити. Та все ж я був більш-менш упевнений, що їх було дванадцять. Їм, здавалося, геть не стало гірше, попри три дні отруйних харчів. Я притлумив у собі сильне бажання трохи погрюкати кліткою.
Урешті я поставив мейрові нову флягу з риб’ячим жиром і виявив, що стара досі на три чверті повна. Чергова ознака того, що мені довіряють дедалі менше.
Я без жодного слова зібрав речі та приготувався піти, але до дверей дійти не встиг: мейр підвів погляд від книжки.
— Квоуте!
— Так, ваша милосте?
— Здається, мені не так сильно хочеться пити, як я думав. Ти не проти допити це за мене? — він показав на чашку з чаєм, що стояла неторкана на столику.
— За здоров’я вашої милості, — промовив я та трохи надпив. Скривився й додав ложку цукру, перемішав і видудлив решту на очах у мейра. Очі в нього були спокійні, розумні, і з його погляду відчувалося: він знає надто багато, щоб бути цілком невинним.
***
Кодікус пустив мене всередину та провів до того ж стільця, що й раніше.
— Секунду, — промовив він. — Я мушу приділити увагу одному експерименту, бо боюся, щоб він не провалився.
Він помчав угору сходами, що вели до іншої частини вежі.
Оскільки зосередитися більше не було на чому, я знов оглянув його експозицію з перснями й усвідомив, що можна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
