Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

речі, про це, — сказав він і склав руки на колінах. — Чи не міг би ти принести ліки від Кодікуса?

— Звісно, ваша милосте.

Я розтягнув на обличчі усмішку, намагаючись не зважати на бентегу, що з’явилась у грудях. Прибрав гармидер, який влаштував, готуючи чай, і знову поховав пакунки та зв’язки трав у кишенях свого багряного плаща.

Мейр люб’язно кивнув, а тоді заплющив очі й неначе знову поринув у свій безжурний сонячний сон.

***

— Наш юний історик! — сказав Кодікус, жестом запросивши мене ввійти й запропонувавши сісти. — Перепрошую, та я відлучуся на секунду. Зараз повернуся.

Я опустився на м’який стілець, а тоді нарешті зауважив різні персні на столику неподалік. Кодікус навіть замовив для них підставку. Кожен перстень був виставлений іменем назовні. Їх було багато — срібних, залізних і золотих.

Як мій золотий перстень, так і Алверонів залізний лежали на маленькій таці на столі. Я забрав їх і запам’ятав цей вельми граційний спосіб запропонувати повернути перстень, не вимовивши ні слова.

Я з притлумленою цікавістю оглянув велику кімнату в башті. Який у Кодікуса міг бути мотив отруїти мейра? Це місце було мрією будь-якого арканіста за відсутності доступу до самого Університету.

Зацікавившись, я став на ноги й побрів до його книжкових полиць. Кодікус мав пристойну бібліотеку, де ледве вміщалася майже сотня книжок. Чимало заголовків я впізнав. Хімічні довідники. Алхімічні. Книжки про природничі науки, гербологію, фізіологію, бестіологію. Переважна більшість, схоже, мала історичний характер.

Мені блиснула думка. Можливо, я зумію обернути притаманну вінтасцям забобонність собі на користь. Якщо Кодікус — серйозний науковець і бодай наполовину такий забобонний, як справжній вінтасець, то ймовірно, що він також знає дещо про чандріян. А найкраще було те, що, позаяк я грав придуркуватого панича, мені не треба було боятися зіпсувати собі репутацію.

Кодікус зайшов за ріг і, схоже, дещо здивувався, побачивши, як я стою біля книжкових полиць. Однак він швидко опанував себе і ґречно мені всміхнувся.

— Бачите щось цікаве для себе?

Я повернувся й хитнув головою.

— Не надто цікаве, — сказав я. — Ви знаєте щось про чандріян?

Кодікус на мить отетеріло витріщився на мене, а тоді вибухнув сміхом.

— Я знаю, що вони не прийдуть до вашої кімнати вночі й не викрадуть вас із ліжка, — пояснив він, вимахуючи мені пальцями так, як зазвичай дражнять дитину.

— Отже, міфології ви не вивчаєте? — запитав я, притлумлюючи хвилю незадоволення його реакцією. Постарався втішитися тим, що це остаточно закріпить у нього в голові образ мене як придуркуватого панича.

Кодікус шморгнув носом.

— Це аж ніяк не міфологія, — зневажливо промовив він. — Навіть фольклором це дуже важко було б назвати. Це забобонна маячня, а я на неї часу не марную. Як не марнував би жоден серйозний науковець.

Він заходився поратися по хаті: заново закривав пляшки й ховав їх по шафках, вирівнював стоси паперів і повертав книжки на полиці.

— До речі, про серйозну наукову діяльність. Якщо я правильно пам’ятаю, вас цікавило сімейство Леклесс?

Я на мить стуманіло витріщився на нього. Відтоді вже стільки всього сталося, що я практично забув, як напередодні прикривався усною генеалогією.

— Якщо це вас не обтяжить, — хутко сказав я. — Як я вже казав, не знаю про них практично нічого.

Кодікус серйозно кивнув.

— У такому разі вам може бути корисно взяти до уваги їхнє ім’я, — він посунув спиртову лампу під скляним дистиля­тором, що повільно закипав серед вражаючого плетива мідних трубок. Я здогадувався, що дистилює він там аж ніяк не персикове бренді. — Розумієте, імена можуть багато чого розповісти про певну річ.

Тут я всміхнувся, а тоді постарався придушити усмішку.

— Та невже?

Кодікус повернувся до мене, щойно я опанував вуста.

— О так, — проказав він. — Розумієте, імена іноді ґрунтуються на інших, давніших іменах. Що давніше ім’я, то ближче воно до правди. «Леклесс» — це відносно нове ім’я родини, йому трохи більше шестисот років.

Тут мені нарешті не довелося вдавати великий подив.

— Шістсот років — це нове?

— Рід Леклессів давній, — Кодікус припинив ходити з боку в бік і вмостився на потертому кріслі. — Набагато давніший за дім Алверонів. Тисячу років тому родина Леклессів точно мала не менше влади, ніж Алверони. До земель Леклессів свого часу належали окремі куточки нинішнього Вінтасу, Модеґу та значна частина Малих королівств.

— Як вони звалися до того? — поцікавився я.

Він узяв грубу книжку й заходився нетерпляче гортати її сторінки.

— Ось. Це сімейство звалося чи то Лоуклос, чи то Локлос, чи то Лолос. Перекладається все це однаково — «Локлесс», «без замка». У ті часи правопис був не такий важливий.

— А що то були за часи? — запитав я.

Він знову зазирнув до книжки.

— Близько дев’ятисот років тому, але я бачив інші істо­ричні тексти, які згадують про Лоуклосів за тисячу років до падіння Атуру.

У мене в голові не вкладалася думка про рід, давніший за ­імперії.

— Отже, родина Локлессів стала родиною Леклессів? І з якої причини родина могла змінити прізвище?

— На світі є історики, які відтяли б самі собі правицю заради відповіді на це запитання, — сказав Кодікус. — Заведено вважати, що сім’я розкололася через якусь незгоду. Кожна її частина взяла інше прізвище. В Атурі вони стали родиною Лек-кей. Вона була численна, та її спіткали тяжкі часи. Звідси, власне, й пішло слово «лакей». Купа зубожілих шляхтичів, змушена розшаркуватись і кланятись, аби звести кінці з кінцями.

На півдні вони стали Лаклітами й поступово впали в невідомість. Те саме стосується Кепкенів у Модеґу. Найбільша частина родини залишилася тут, у Вінтасі — щоправда, Вінтасу тоді не існувало, — він згорнув книжку і простягнув її мені. — Можете взяти почитати, якщо хочете.

— Дякую, — я забрав книжку. — Ви аж надто добрі.

Десь на віддалі пролунав сигнал із дзвіниці.

— Я надто багатослівний, — сказав Кодікус. — Протеревенив увесь час і не повідомив вам нічого корисного.

— Сама по собі історія — це вже дуже важливо, — вдячно запевнив я.

— Ви впевнені, що я не можу зацікавити вас кількома історіями від інших родин? — запитав він і підійшов до робочого столу. — Не так давно я перезимував із родиною Осселів. Барон — він, знаєте, вдовець. Вельми заможний і дещо ексцентричний, — він поглянув на мене, здійнявши обидві брови, й вирячив очі, натякаючи на щось обурливе. — Певен, що міг би згадати кілька цікавих деталей, якби мені було гарантовано анонімність.

Тут я відчув спокусу вийти з образу, та замість цього хитнув головою.

— Можливо, тоді, коли я завершу роботу над розділом про Леклессів, — відказав я з зарозумілістю людини, відданої по-справжньому безглуздій роботі. — Мої дослідження — вельми делікатна штука. Не хочу заплутатись у власних думках.

Кодікус трохи нахмурився, а тоді забув про це, закотивши рукави й розпочавши готувати ліки для мейра.

Я знову подивився, як він займається своїми приготуваннями. Це була не алхімія. Я здогадався про це, бо спостерігав за роботою Сіммона. Це навіть хімією важко було назвати. Змішування таких ліків було найближче до роботи