Читати книгу - "Останній дон"

А знаєш, про що вони забули? Піппі й далі ходив у своїх танцювальних туфликах. Лакована шкіра й чорні банти. А твої дядьки завжди ставали в певному порядку. Джорджіо неодмінно попереду, Вінсент трохи позаду, а Петі з правого боку. І я бачила, як вони глянули на Піппі, дивлячись, чи він накаже мене вбити. Адже я їх упізнала. Я бачила, як вони завагались, майже сахнулися. Та вони вбили б мене, таки вбили б. Мої рідні брати».

І після цього Роза-Марія так довго невтішно ридма плакала, що Данте лякався. Проте навіть семирічною дитиною він намагався її втішити:

— Дядько Петі ніколи б не зачепив тебе. А дідуньо повбивав би їх усіх, якби вони напалися на тебе.

Малий не мав певності щодо дядька Джорджіо і навіть дядька Війні. Але своїм дитячим серцем він ніколи не міг простити Піппі.

Коли Данте виповнилось десять, він, бачачи, що у матері починається напад і що вона знову розповідатиме йому про війну з Сантадіо, швиденько відводив її в безпечне місце — до спальні, — щоб дід і дядьки нічого не почули. А змужнівши, Данте був надто тямущий, щоб його могла ввести в оману машкара, під якою ховалась «родина» Клерікуціо. Від природи йому був властивий такий лихий гумор, що він дав знати дідові й братам, коли здогадався про правду. Крім того, постеріг, що його дядьки не так уже й люблять його. Планувалося, що Данте стане членом легального суспільства, може, посяде місце Джорджіо й вивчатиме фінансову машинерію, але він тим нітрохи не цікавився і навіть глузливо казав дядькам, що йому начхати на той овечий бік «родинних» справ. Джорджіо вислухав ті слова з такою зимною незворушністю, що шістнадцятирічний Данте на хвилину злякався.

— Гаразд, не підеш, — погодився дядько Джорджіо, і в його голосі чулися сум і трохи злості.

Коли Данте, вже учень випускного класу середньої школи, покинув навчання, його послали працювати в будівельну компанію Петі в Бронкському анклаві. Данте був клятий у роботі й на тяжкій, виснажливій праці на будівельних майданчиках розвинув могутні м'язи. Петі інколи вводив його до складу загонів Бронкського анклаву. Коли Данте подорослішав, дон постановив, щоб він був солдатом під орудою Петі.

Тієї постанови дон дійшов тільки після повідомлень Джорджіо про вдачу Данте і на основі деяких учинків молодого хлопця. Данте був звинувачений у зґвалтуванні гарненької однокласниці й нападі з ножем на ще одного учня, свого однолітка. Данте благав дядьків нічого не розповідати дідові, і ті справді йому пообіцяли, але, звичайно, негайно повідомили дона. Тих звинувачень спекались чималими грішми, перше ніж справи передали до суду.

Саме в ті юнацькі роки Данте став дедалі більше заздрити Кроссові. Кросс обернувся на високого, напрочуд вродливого хлопця з упевненими, ґречними манерами. Все жіноцтво клану Клерікуціо обожнювало Кросса й ревно опікувалося ним, кузинки фліртували з молодим красенем, хоч ніколи й не підступали до донового онука. Данте зі своїм ренесансним капелюхом, підступним гумором, оцупкуватим і незвичайно м'язистим тілом просто лякав тих дівчаток і був надто розумний, аби не бачити того всього.

Коли Данте взяли до мисливської хатки в Сьєррі, його дужче тішило ставити пастки на звіра, ніж стріляти в нього. Закохавшись в одну зі своїх кузинок, — а це була річ природна в згуртованому клані Клерікуціо, — Данте був надто безпосередній у своїх залицяннях. Крім того, він надміру вільно поводився з доньками солдатів Клерікуціо, що жили в Бронкському анклаві. Зрештою Джорджіо, що прибрав роль суворого, вимогливого батька, познайомив Данте із власником шикарного нью-йоркського борделю, аби трохи погамувати несвітську вдачу свого підопічного.

Але незвичайна цікавість Данте, його пронозливість і кмітливість допомогли йому — єдиному зі свого покоління в клані Клерікуціо — збагнути, що насправді робить уся «родина». Отже, зрештою вирішили, що готуватимуть його до оперативної роботи.

Минав час, і Данте відчував дедалі більшу відчуженість від родини. Дон любив його так само ніжно, як і давніше, й навіть натякнув йому, що він буде спадкоємцем «імперії», але вже не ділився своїми думками з онуком, не навчав його своєї прозірливості, не давав перлин своєї мудрості. І дон ніколи не підгримував ідей та міркувань Данте про стратегію.

Дядьки, Джорджіо, Вінсент та Петі, вже не любили Данте так щиро, як тоді, коли він був іще хлопчик. Петі, правда, здавався приязніший, але ж Петі й давав йому вишкіл.

Данте був досить кмітливий, щоб йому спала думка й про те, що, можливо, він сам винен в усьому, виказавши своє знання про вбивство всіх Сантадіо і батька. Він навіть питав Петі про Джіммі Сантадіо, і дядько розповів йому, як вони шанували його батька і як їх засмутила його смерть. Дон Клерікуціо і його сини, хоч ніколи не признавалися й не говорили про те відверто, розуміли, що Данте знає, як усе сталося насправді, що Роза-Марія під час своїх нападів розголосила йому таємницю, і тому намагалися надолужити сподіяне, ставились до Данте як до юного принца.

Але найдужче на формування характеру Данте вплинули жаль і любов до матері. Під час своїх нападів вона розпалювала в його серці ненависть до Піппі Де Лени, виправдовувала свого батька й братів.

Те все допомогло донові дійти остаточної постанови, бо дон міг читати серце свого онука так само легко, як молитовник. Дон виснував, що Данте ніколи не братиме участі у фінальному відступі під покров суспільства. Кров Сантадіо і кров (а дон був справедливий чоловік) Клерікуціо утворює надто люту суміш. Отже, Данте приєднається до товариства Вінсента й Петі, Джорджіо й Піппі Де Лени. Вони пліч-о-пліч стануть до останньої битви.

І Данте довів, що він добрий солдат, дарма що непогамовний. Його вдачі була властива незалежність, і він зневажав правила «родини», а інколи навіть не погоджувався з окремими наказами. Його лютість була у великій пригоді, коли якийсь спантеличений брульйоне чи недисциплінований солдат переступав «родинні» настанови і його треба було спровадити в не такий заплутаний світ. Данте не піддавався жодному контролю, хіба що корився самому донові, але — незбагненна річ — дон ніколи не згоджувавсь карати його особисто.

Данте відчував страх за майбутнє своєї матері. Те майбутнє залежало від дона, а оскільки напади хвороби почастішали, Данте бачив, як дон стає дедалі нетерплячіший. Надто коли Роза-Марія влаштовувала величний вихід, окресливши ногою коло на підлозі, плюючи в його центр і репетуючи, що нога її більше ніколи не ступить до цього дому. Саме після таких оказій дон знову на