Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

всьому протязі, скільки сягало око, — простяглися мокрі розчепірені руки тих, хто доплив раніше. Але не всім щастило вибратися на землю. Арсен бачив, як деякі з тих рук безсило ковзали в повітрі, намагаючись ухопитися за яку–небудь рятівну галузку, а потім пірнали під воду і більше не показувалися на поверхні.

Він ледве доплив. Учепився дубіючими пальцями за обшморгану калинову гілку і не мав сили вилізти. Ноги не діставали дна. Обривистий берег з підмивинами і печерами стрімко йшов донизу. Він підтягнув до себе Романа. Відсапнув. Виплюнув з рота воду і баговиння. Намацав коліном вузький припічок, вимитий течією, і став на нього. Серце калатало в грудях, мов у хворого на лихоманку. Був такий пригнічений і стомлений, що навіть не відчував радості від того, що врятувався.

Хтось простягнув йому руку. Він спершу подав Романа, потім виліз сам. Романа поклали на березі, і він знесилено стогнав, а Арсен сів під вербою, обіпершись спиною об її кострубатий стовбур, сумно дивився на Чигирин. Бачив, як криваві відблиски вихоплювали з пітьми темні руїни Нижнього міста і похмуру громаду Кам’яної гори.

Серед пожарищ сновигали темні постаті яничарів.

Арсен важко зітхнув. Здригнувся від раптового холоду, що охопив його груди, стиснув, мов кригою, серце. Невже це не сон? Невже доля судила на власні очі бачити страшні руїни Чигирина і загибель його?.. Він провів долонею по мокрому обличчю, зганяючи невидимі в темряві сльози, і гірко пожалкував, що його не скосила сьогодні ворожа куля або не затягнув у холодну безодню Тясмину киплячий вир.

11

Самойлович і Ромодановський віддали військам наказ відступати до Бужинської гавані на Дніпрі.

Під покровом густого передранкового туману стотисячне московське та українське військо тихо знялося з позицій на лівому березі Тясмину. Всі були пригнічені: позаду, в ворожих руках, лишалися руїни Чигирина, лишалася половина української землі — Правобережжя. І хоча воєначальники, рядові козаки й стрільці розуміли, що це ще не поразка, що поки існує боєздатне військо, доти є надія на щасливе завершення війни, все ж кожен відчував провину і перед вітчизною, і перед загиблими товаришами за цей відступ.

Вранці хан Мюрад–Гірей зразу пронюхав про те, що уруси відступили, і з Кримською та Ногайською ордами кинувся навдогін, напав на праве крило козацьких полків, сподіваючись на легку здобич. Але, наткнувшись на шквальний вогонь з мушкетів і пістолів, татари, озброєні переважно луками й шаблями, відхлинули назад, утративши чимало воїнів, а з ними — й надію поживитися багатим обозом противника.

На поміч ханові незабаром прибули спагії, яничари і загони легкої кінноти акинджіїв. Раптовими нападами вони шарпали ар’єргарди відступаючих. То тут, то там спалахували короткі кровопролитні сутички. Обидві сторони несли відчутні втрати. Весь шлях від Тясмину до Дніпра був усіяний трупами.

Позаду з основними силами поспішав Кара–Мустафа. Окрилений взяттям Чигирина, він сподівався вщент розгромити урусів і переможно закінчити цей важкий похід на північ. З Стамбула його вже квапили, підганяли, бо назрівала велика війна з Австрією.

Надвечір обидва війська зупинилися. Московське та українське уперлося флангами в береги Дніпра й почало спішно окопуватися на високих горбах. Турки мали намір з ходу скинути урусів у ріку, та, зустрівши рішучий опір, відступили і смерком зовсім припинили бойові дії.

В обох станах запанувала напружена тиша. В тилах спалахнули вогні: кашовари лагодилися варити вечерю і водночас завтрашній сніданок. Форкали стомлені коні. На узвишшях бовваніли вартові.

Стрільці, драгуни, козаки й військова обслуга — їздові, фуражири, маркітанти, цирульники — цілу ніч копали шанці, встановлювали на висотах гармати, вбивали перед шанцями в землю гостре кілля, щоб спинити атаку ворожої кінноти, підвозили порох, ядра. Жоден воїн не лягав спати. І хоч ніхто не підганяв, усі працювали до сьомого поту. Знали: доля кожного залежить від того, як буде укріплено табір.

Козаки, крім того, за своїм звичаєм, нарили вовчих ям, а позаду шанців щільно поставили вози з націленими вперед голоблями і дишлами. Для кінноти це були майже непереборні перепони. Та й піхота штурмувала їх з великими труднощами.

На ранок табір став міцною фортецею.

Зі сходом сонця османське військо перейшло в наступ. Бужинські поля і придніпровські кручі сколихнулися від гуркоту гармат. Чорні бомби з тліючими ґнотами важко падали на землю і вибухали страшно, громово, здіймаючи вгору стовпи вогню, піску і людського м’яса.

Кара–Мустафа, розраховуючи саме тут прорвати оборону урусів, скерував головний удар проти Лубенського полку, що стояв на стику з військами Ромодановського.

Тисячі ворожих піхотинців з диким ревом кинулись на штурм земляних укріплень.

Лубенці лежали в шанцях у три ряди: задній ряд заряджав мушкети, середній — передавав передньому, а також при потребі заступав убитих і поранених, а передній вів безперервний вогонь по наступаючих. Яничари падали, скошені кулями, провалювались у вовчі ями, натикалися на гостре кілля. Все більше їх корчилося в передсмертних судорогах.

Але ззаду напирали нові лави. Блискотіли проти сонця шаблі і ятагани, шелестіли на вітрі знамена, заклично виспівували ріжки і зурни, тривожно гриміли тулумбаси. А над усім — нелюдський крик: «Алла! Алла–а–а!»

Залишивши Романа в полковому шпиталі, що містився внизу, біля Дніпра, Арсен пристав до своїх земляків–лубенців і тепер лежав у передньому ряду якраз на стику з дивізією Гордона. Його сусідом ліворуч був Іваник, а праворуч — Кузьма Рожков. Визволення Романа і героїчна смерть Гриви зблизили запорожця зі стрільцем, і вони, скориставшись сусідством своїх частин, залягли в шанці поруч. Добре мати в бою сміливого і вірного товариша!

Перші атаки яничарів захлинулися. Кинувши вбитих і поранених, вони відкотилися назад.

Іваник потирав руки, радів:

— А, матері вашій ковінька, тікаєте! Дали вам чосу, знаєте–маєте! Ну, суньтеся сюди ще раз, чорти голомозі, — тут вам і смерть буде! — Він погрозив маленьким кулачком. — Не на таких напали!

Арсен і Рожков лагідно посміювались над задерикуватим козачком. Хто зна, як поведеться безсилий Іваник у рукопашному бою, а стріляє він досить влучно.

Після короткого перепочинку турки знову пішли в наступ. Ударили тулумбаси — і темні ворожі лави несамовито понеслися на сердюцькі шанці, хлюпнули на них скаженою люттю, як море прибоєм. Залпи з мушкетів не спинили їх. Зав’язався рукопашний бій.

Озвірілі яничари з вереском налітали на сердюків. У шанцях, на горбах, поміж возами тисячі людей, кинувши мушкети додолу, билися на шаблях. Лубенці стояли безстрашно, ні на крок не відступали назад. Поряд з ними — стрільці Гордона.

Серце Арсенове кипіло люттю і завзяттям. Його шабля не знала втоми. Він бачив перед собою