Читати книгу - "Quo vadis"

ті, об чиї тіла він спотикався, шукаючи в глибині приміщення, тож коли подумав іще, що будь-якої хвилини можуть відчинитися ґрати, почав гукати голосно Лігію та Урса, сподіваючись, що коли не вони, то якісь із тих, хто їх знає, озвуться.

І дійсно, відразу ж якийсь чоловік, наряджений ведмедем, смикнув його за тогу й відповів:

– Пане, вони залишились у в'язниці. Мене вивели останнім, і я бачив її хвору на ложі.

– Хто ти? – запитав Вініцій.

– Я – землекоп, у чиїй хаті апостол хрестив тебе, пане. Схопили мене три дні тому, а нині вже помру.

Вініцій зітхнув. Заходячи сюди, прагнув знайти Лігію, а тепер же готовий був дякувати Христу, що її тут немає, і в цьому вбачати знак його милосердя.

Тим часом землекоп смикнув його знову за тогу і сказав:

– Пам'ятаєш, пане, що це я провів тебе до виноградника Корнелія, де в сараї проповідував апостол?

– Пам'ятаю, – відповів Вініцій.

– Я бачив його пізніше, за день перед тим, як мене ув'язнили. Поблагословив мене і сказав, що прийде до амфітеатру перехрестити приречених. Хотів би глянути на нього в смертний час і бачити знак хреста, бо тоді легше мені буде померти, тож якщо знаєш, пане, де він є, скажи мені.

Вініцій притишив голос і сказав:

– Він між людьми Петронія, вдягнений рабом. Не знаю, де вони вибрали місце, та коли повернуся до цирку, побачу. Ти дивися на мене, коли вийдете на арену, я ж підведуся й поверну голову в їхній бік. Тоді зможеш відшукати його очима.

– Дякую тобі, пане, і мир тобі.

– Нехай Спаситель буде милостивим до тебе.

– Амінь.

Вийшовши з кунікулу, повернувся до амфітеатру, де його місце було поряд із Петронієм, серед інших августіанів.

– Є? – запитав його Петроній.

– Нема її. Лишилась у в'язниці.

– Послухай, що мені ще спало на думку, але, слухаючи мене, дивися, приміром, на Нігідію, аби здавалося, що ми розмовляємо про її зачіску… Тигеллін і Хілон у цю хвилину дивляться на нас… Отже, слухай: нехай Лігію покладуть у труну й винесуть із в'язниці як померлу, решту домислиш.

– Так, – відповів Вініцій.

Подальшу розмову перервав Туллій Сенеціон, який, нахилившись до них, сказав:

– Не знаєте, чи християнам дадуть зброю?

– Не знаємо, – відповів Петроній.

– Я б волів, аби дали, – мовив Туллій, – інакше арена занадто хутко стане схожою на ятки різників. Але який, одначе, розкішний амфітеатр!

І дійсно, видовище було чудовим. Нижні ряди, заповнені тогами, біліли як сніг. На позолоченому підвищенні сидів імператор у діамантовім намисті, із золотим вінцем на голові, біля нього красива і похмура Августа, обабіч них весталки, високі чиновники, сенатори в тогах із каймою, воєначальники в блискучих обладунках – словом, усе, що було в Римі могутнього, вельможного та багатого. В наступних рядах сиділи вершники, а ще вище чорніло море голів людських, над якими від стовпа до стовпа звисали гірлянди, сплетені з троянд, лілій, сон-трави, плюща та винограду.

Глядачі розмовляли голосно, перегукувалися, співали, іноді вибухали сміхом над якимось дотепним словом, яке передавалося від ряду до ряду, і тупали від нетерплячки, щоб прискорити початок видовища.

Врешті тупіт став схожим на безперервний гуркіт грому. Тоді префект міста, який попередньо зі своїм почтом уже об'їхав арену, дав знак хусткою, на який амфітеатр відповів оглушливим: «А-а-а!..», яке вирвалося з тисяч грудей.

Зазвичай видовище розпочиналося ловом дикого звіра, в якому змагалися варвари з півночі та півдня, та цього разу звірів не бракувало, тож розпочали з андабатів, тобто людей у шоломах без отворів для очей, які билися наосліп. Кільканадцять їх, вийшовши одночасно на арену, почали махати мечами в повітрі; мастигофори за допомогою довгих вил підштовхували одних до інших, аби могли зустрітися. Вельможні глядачі дивилися байдуже і з погордою на це видовище, одначе простий люд тішився незграбними рухами бійців, коли ж траплялося, що ті зіштовхувалися спинами, вибухав голосним реготом, волаючи: «Праворуч!», «Ліворуч!», «Прямо!», і часто навмисне збиваючи супротивників з пантелику. Кілька пар зійшлись, одначе, і бій починав бути кривавим. Більш завзяті бійці кидали щити і, зчепившись лівими руками, правими билися на смерть. Хто падав, підносив руку догори, благаючи тим знаком пощади, але на початку видовища люд зазвичай вимагав добивати поранених, особливо ж коли йшлося про андабатів із закритими обличчями, і тому нікому не відомих. Поступово кількість бійців зменшувалася, і коли тих залишилося тільки двоє, їх штовхнули назустріч один одному так сильно, що вони, зустрівшись, упали на пісок і закололи один одного. Тоді під крики «Готово!»[362] служителі винесли трупи, а хлопчики заскородили граблями на піску сліди крові та притрусили листям шафрану.

Тепер мав початися більш серйозний бій, викликаючи зацікавлення не тільки черні, але й витончених вельмож, під час якого молоді патриції робили величезні ставки, програючись іноді до нитки. Зразу ж почали передавати з рук у руки таблички, на яких виписували імена улюбленців і кількість сестерціїв, яку кожний ставив на свого обранця. Спектати, тобто бійці, що виступали вже на арені та здобували на ній перемоги, мали найбільше прихильників, але серед гравців були й такі, що ставили на нових і зовсім незнаних гладіаторів, із сподіванням у разі їхньої перемоги на величезний виграш. Бились об заклад і сам імператор, і жерці, й весталки, й сенатори, й вершники, й простий люд. Сільські жителі, коли їм бракувало грошей, ставили нерідко на кон свою волю. Тож чекали початку бою з калатанням серця, і навіть із тривогою, і не один давав обітниці богам, аби випросити їхнє покровительство для свого улюбленця.

Ось чому, коли пролунали пронизливі голоси труб, в амфітеатрі запанувала тиша очікування. Тисячі очей утупились у великі ворота, до яких наблизився чоловік, наряджений Хароном, і серед загального мовчання тричі стукнув у них молотом, ніби викликаючи на смерть тих, хто був за ними. Потім обидві половини воріт поволі відчинились – і з їх чорної глибини почали виходити на сяючу арену гладіатори. Йшли загонами по двадцять п'ять душ – окремо фракійці, окремо мірмілони, самніти, галли, всі важко озброєні, і врешті ретіарії, тримаючи в одній руці сітку, а в другій – тризубець. При їх появі тут і там по рядах пролунали оплески, що згодом перейшли в могутню овацію. Від верху до низу видно було збуджені обличчя, аплодуючі долоні та розкриті роти, з яких виривалися крики. Гладіатори зробили коло по арені кроком рівномірним і пружним, блискаючи зброєю та багатими обладунками, потім зупинилися перед імператорським підвищенням, горді, спокійні, прекрасні. Пронизливий голос рога припинив оплески, і