Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

стара? Дивись!

— І не дістанешся туди відразу... — бурмотів Тарас, намагаючись допомогти оперуючому здійснити доступ до селезінки.

— Ось так, добре...

— А печінку що, кидаємо? — запитав Голоюх.

— З неї вже не кровить. Заберемо селезінку, тоді її дошиємо. Наталю! Хворий встає! Додавай чогось, бо нам так незручно.

Наталя притьмом побігла до ургентної і повернулася зі своїм лікарем. Хворий на той час почав помітно рухати кистю однієї руки і ногою, фіксованою до столу. На жаргоні хірургів це називалося саме так, хоча до вставання насправді було далеко.

— Тіопентал вводь, десять, — сказав Щур, визначаючи пульс на ліктьовому згині руки хворого. — Що у вас там?

— Селезінку забираємо...— прокректав Олег, накладаючи затискачі глибоко в животі так, що назовні стирчали лише браний. — Який тиск?

— Сто на п'ятдесят.

— Можна миритися, — прокоментував Голоюх.

***

А тим часом Якимець сидів у своїй палаті на ліжку, тримаючись обома руками за ногу. Обличчя його було червоним та збудженим.

— Ну що, ти мені допоможеш? — запитував він у Савчука. — Там зараз... Ну, ти ж зрозумів — завтра буде пізно. На!

Він зробив спробу дістатися до вішака, що стояв у куті палати, але нічого не вийшло. Обличчя хворого при цьому скривилося, і він застогнав.

— Та дай же мені куртку! — сказав Якимець.

Вираз обличчя Петра Петровича важко було оцінити. Там проглядали і якась недовіра, і переляк, і водночас спрага дії та неабиякий азарт. Його наче поступово захоплювала якась авантюрна ідея.

— А навіщо? — допитувався він. — Навіщо це? І звідки воно тут взялося?

— Ніколи теревені розводити, — відрубав Якимець, запихаючи руку до кишені куртки. — На ось...

Він вигріб доларові папірці й тицьнув Савчукові:

— На, це все, що є в кишені. Немає більше! Решта у машині, в бардачку. Та чорт із ним! Усе, це задаток. Щойно по мене приїдуть — зразу ж віддаю тобі триста баксів. Слово честі! Все. Ну, давай, доктор! Ну, чого ж ти стоїш?

Савчук очманіло розглядав зіжмакані папірці, потім повільно запхав їх до кишені.

— А точно не надуриш? — запитав він. — Точно віддаси?

— Та точно! Куди ж я подінуся? Ну, пішов, давай...

— А як же я... — знову почав Петро Петрович, зробивши кілька кроків до дверей і знову зупиняючись.

— Та яка, на хер, різниця — як? — мало не заволав Якимець. — Будь-як! Молотка візьми!

— А де ж я візьму зараз молотка?

— Як де? Ти ж трахматолог! Ви кістки чим ламаєте? Давай, дуй, дорогий...

І Савчук нерішуче зачинив двері палати з того боку. Він ішов, поступово прискорюючи крок, але покинути відділення йому не дали — зупинила Оксана.

— Лікарю, це з міліції телефонують. Хочуть когось із лікарів.

Думаючи про своє, Петро Петрович якось цікаво, зиґзаґами

підійшов до столу і взяв трубку.

***

У «діжурці» вирувало життя. Капітан, накинувши формову зимову куртку поверх кітеля, сидів за столом, притискаючи до вуха слухавку.

— Еге... — невдоволено бурмотів він, — так це третій, той, що у свідомості? Так? Уже беруть в операційну? Отже, ми не встигнемо з ним поговорити? Ну, гаразд, завтра. А він не казав про обставини аварії? З ким зіткнулися і так далі... Не пам'ятає? А... Струс мозку... Зараз, хоч діагноз запишу...

Він взяв ручку, що лежала на журналі з кросвордами, і почав писати на аркуші паперу.

— Гаразд. Ми під'їдемо. А з ким я говорив? Савчук? Дякую. Капітан Панчишин. Усього найкращого.

Міліціонер поклав трубку. Збоку на столі буркотів щось транзистор, на нього зараз ніхто не звертав уваги. Двері райвідділу міліції були зачинені, а на клямку з внутрішнього боку накинули колодку. Сержант із кобурою на поясі увійшов до «діжурки» і поставив на стіл дві чашки паруючого чаю.

— Візьміть, Петровичу, приєднуйтеся. Бо так і задубіти тут можна.

— Дякую, — сказав той, здригаючись. — А чогось міцнішого немає?

— Немає, — відповів сержант. — Полиняк із тої аварії вертатиметься, казав, що прихопить.

— А що там — далі мете?

— Ага, повний завал...

— Дідька лисого вони там викопають, — зауважив капітан. — Півтори години від моменту аварії. Туди тепер хіба що з лопатами їхати. Ну, нічого. Нехай Полиняк прогуляється — йому не зашкодить. А повернеться — поїдемо провідати постраж— далих.

— З тим самим результатом, — додав сержант.

***

У плановій операційній із піднятими поперед себе руками вже без рукавиць з'явився Беженар, за ним ішла Ліда. Олег продовжував стояти біля столу на місці оперуючого, перекособоче— ний, зануривши одну руку в живіт. Голоюх давно випростався і тепер відпочивав, склавши руки на операційне поле.

— Ну, де ж вона... Все. Є! — Олег нарешті витяг із черевної порожнини останню серветку і кинув у миску. — Заїхала в малий таз, а я шукаю — на очі не бачу... Ну, що там? Скінчили?

— Усе гаразд, Олег Вікторович, — підкреслено серйозно промовив Беженар.

— Я і забув про вас, — виправдовувався Олег. — Казав, що підійду, а сам забув. Проте нам тут також весело було...

— Нічого, ми впоралися. Так, Лідочко?

Практикантка лише посміхнулася під маскою і кивнула.

— І що там, була гематома?

— Була. Кубиків із п'ятдесят крові, згустки. Усе вимили. Вже везуть до реанімації. Нам як — розмиватися, чи допомагати вам?

— Та ми наче також закінчуємо, — почав був Голоюх.

— Чекай-чекай! — зупинив його Олег. — Люся, збігай-но до другої палати і поклич сюди Петра Петровича. Як та нога, цікаво...

— А у вас що? — у свою чергу поцікавився Беженар.

— Давай ще раз фурацилін — мити живіт, і відсмоктувач вмикай, — скомандував Олег медсестрі й повернувся до колеги: — У нас розриви печінки, масивні, плюс селезінка. Ну, і ще брижа у кількох місцях. Кишки цілі. Зараз дренуємо і зашиваємося. Гемодинаміка стабілізувалася.

В операційній з'явився Щур.

— Так, доїхали до реанімації благополучно. Один є. Довго ви ще? Слухай, а медсестра ваша чергова кругом Савчука шукає. Нема його ніде.

— Як це — немає? — обурився Олег. — Я ж казав йому в палаті сидіти і дивитися за ногою.

— Немає... — розвів руками Щур.

— Чорти би його забрали, — вилаявся Олег. — Ну, це завал! Не Савчук, а біда ходяча. А Якимець