Читати книгу - "Хранителі Персня"

Тільки навряд чи розмови мені допоможуть. Я й без того знаю, що мушу робити, але боюся — боюся, Боромире!

Невтомно гримів Раурос. Боромир мовчав. Вітер шепотів у вітті дерев. Фродо тіпало, мов у пропасниці.

— А ти не вважаєш, що страждання твої марні? — спитав Боромир, сідаючи поряд з гобітом. — Я хочу тобі допомогти. Коли вибрати важко, потрібна порада. Чи не послухаєш мене?

— Я, либонь, знаю, що ти порадиш. Рішення нібито й розумне, та ось тільки душа моя йому опирається!

— Опирається? Але чому? — різко спитав Боромир.

— Тому, що тоді рух уповільниться. Тому, що так я віддам перевагу легшому шляху… А ще… якщо вже казати відверто… я не довіряю силі та надійності людей.

— А чи не саме ця сила стільки років потай охороняла ваш маленький Край?

— О, у мужності твоєму племені не відмовиш. Але світ змінюється. Чи насправді такі міцні стіни Мінас-Тіріту? Якщо вони впадуть, що тоді?

— Ми з честю загинемо. Втім, чого б це їм ні з того ні з сього впасти?

— Поки існує Перстень…

— А! Перстень! — очі Боромира заблищали. — Перстень! Чи не дивно: така мала дрібничка — і такі страхи, сумніви? Нікчемний перстеник! Я навіть не встиг придивитися до нього при нараді у Елронда. Можна зараз поглянути?

Серце Фродо захололо. Лагідний, дружній вираз не зник з обличчя Боромира, але чому так дивно блищать його очі?

— Перстень краще не чіпати, — коротко відповів Фродо.

— Як хочеш. Мені все одно. А говорити про нього можна? Вас усіх чогось турбує тільки, як його використає Ворог. Але чому б не використати його заради доброї справи? Світ змінюється, кажеш? Мінас-Тіріт загине, якщо Перстень буде у руці Ворога. Але ж він — у нас?

— Невже ти забув, що казали на Раді? Ми не можемо користатися Перснем: все, що буде досягнуте за його допомогою, обернеться на зле. [419]

Боромир скочив і почав нетерпляче ходити по галявині.

— Ти все про те ж саме! Гандальф, Елронд, поважні особи, навчили тебе думати у такий спосіб. Мабуть, для них загроза існує. Всі ці ельфи, напівельфи та маги, можливо, дійсно зазнають лиха. Але я часто думаю: мудрість це чи просто боягузтво? Кожне плем'я має свою вдачу! Людей, що мають вірні серця, ніхто не спокусить! Ми стояли непорушно протягом довгих років випробувань. Нам потрібна не влада магів, а тільки сила, щоб захиститись, сила для праведної справи. І в лиху годину доля виносить з глибин Перстень Влади. Це дар, повір мені — дар ворогам Мордору. Безглуздо не використати його, не направити зброю Ворога проти нього самого! Тільки той, хто не знає страху, не знає жалю, досягне перемоги. Чого не зробить у таку добу воїн, справжній володар? Чого б не зробив Арагорн? А якщо він відмовляється, чим гірший за нього Боромир? Перстень наділив би мене силою, щоб підкоряти людей. Під моїми хоругвами зібрались би всі люди. О, як би ми розігнали військо Мордору!

Боромир крокував усе швидше, розмовляв усе гучніше. Він, здавалося, забув про Фродо, розмірковуючи про фортеці та зброю, про збір дружин; він складав плани великих союзів та майбутніх славетних перемог, він руйнував Мордор у порох, а сам ставав могутнім королем, мудрим та доброзичливим…

Раптом він зупинився, махнув руками:

— А вони умовляють нас викинути Перстень! Я не кажу «знищити» — це, мабуть, було б добре, якби розум міг вимислити хоч найменшу можливість для того. Але такої можливості нема. Нам пропонують послати напіврослика навмання до Мордору — щоб дати Ворогові нагоду повернути Перстень. Божевілля!

Раптом він пригадав, що Фродо слухає, і повернувся до нього.

— Адже ти, звісно, сам все розумієш, друже? Ти боїшся? За таких обставин це можна вибачити навіть найхоробрішому! Але, можливо, це просто твій здоровий глузд обурюється?

— Ні, це страх, — сказав Фродо. — Просто страх. Але я радий, що ти сказав усе так відверто. Тепер рішення бачиться мені вже виразніше.

— Отже, йдемо до Мінас-Тіріту? — вигукнув Боромир. Очі його палали, обличчя напружилось. [420]

— Ні, ти мене неправильно зрозумів.

— Але ти поживеш там, хоча б недовго? — наполягав Боромир. — Моє місто вже недалеко, а звідти йти до Мордору майже стільки ж, як звідси. Ми довго блукали у глушині, чи можна вирушати, не розвідавши як слід, що поробляє Ворог? Підемо зі мною, Фродо! Якщо вже ти неодмінно мусиш іти, то спершу не завадить трохи відпочити. — Він дружньо поклав руку на плече Фродо, але рука тремтіла від ледь приборканого збудження. Фродо відсахнувся із тривогою поглянув на Боромира: той був удвічі вищий за нього на зріст та набагато сильніший.

— Невже ти не здолаєш свою неприязнь? — сказав Боромир. — Я чесна людина, не злодій, не зрадник. Мені і потрібний твій Перстень, я не приховую. Не для себе, слово честі! Невже ти не даси хоча б спробувати? Позич мені Перстень!

— Ні, ні! — крикнув Фродо. — Рада доручила його мені!

— А тепер Ворог з нашого власного дурного розуму подолає нас! — не стримався Боромир. — Дурень! Упертий дурень! З власної волі ладен померти та занапастити загальну справу! Якщо хто зі смертних має право на Перстень, то це нуменорці, а не напіврослики. Ти одержав його випадково. Це безглуздо! Він міг стати моїм. Він мусить стати моїм. Дай його мені!

Фродо, не відповідаючи, відступив на кілька кроків, так, щоб плаский камінь розділив їх.

— Не треба так хвилюватись, друже! — лагіднішим тоном заговорив Боромир. — Позбавишся Персня, позбудешся всіх страхів та сумнівів… Якщо хочеш, звинувачуй мене, можеш сказати, що я відняв його силоміць. А я занадто сильний як на тебе, не забувай про це, напіврослику! — вигукнув він і раптом, перескочивши через камінь, кинувся на Фродо. Його гарне, шляхетне обличчя огидно спотворилося, шалена лють палала в очах.

Фродо відскочив і знову сховався за каменем. Йому залишився тільки один спосіб: тремтячою рукою витяг він Перстень з ланцюжком та сунув до нього палець саме у ту мить, коли Боромир стрибнув знову. Гондорець щось вигукнув, на мить здивовано завмер, а потім шалено забігав, нишпорячи серед скель та заростей.

— Мерзенний шахраю! — волав він. — Дай тільки вхопити тебе! Тепер я збагнув, що ти задумав! Ти віднесеш Перстень Сауронові та продаси нас усіх! Ти тільки очікував нагоди заманити нас до пастки. Будь проклятий ти та [421] всі напіврослики! Тьма та смерть хай заберуть вас! — Тут він спіткнувся через камінь і впав долілиць на землю. Кілька хвилин він лежав нерухомо, немов власне прокляття вразило його; потім раптом розридався.

Трохи згодом він підвівся, витер