Читати книгу - "Нездоланний"

далеким і неймовірно неквапним. Горизонт зі східного боку ще був темним як ніч, і він залишатиметься таким до того моменту, як остання людина із широко розплющеними очима назве його темно-сірим, як найтемніше деревне вугілля. А через декілька повільних хвилин він посвітлішає і почне повзти далі, з одного боку в інший, тонкий, як серпанок, а тоді повзтиме вгору, наче хтось обережними рухами розпростягне його в дальні шари атмосфери, на неймовірно далеку відстань, аж до стратосфери, мабуть, наче світло дісталось туди на більшій швидкості й опинилось там раніше.

В їхньому полі зору опинився край світу, накреслений і змальований сірим на сірому, нескінченно м’який та безкінечно витончений. Чи він насправді існував узагалі, чи частково його домальовувала уява, а частково надія? А тоді блідо-золотаві тони спробували трохи додати сірого кольору, неземного та зворушливого, наче вони намагалися визначитися. А тоді вони поширили його далі, запалюючи такий тонкий і далекий шар по одній молекулі за раз, по одному люмену. Вони здійснювали це повільно, роблячи його сяючим та прозорим, наче скляна чаша, проте не білим та холодним, а забарвленим у теплий колір.

Світло було ще тьмяним, але воно вже проникало всюди, з кожною хвилиною, поки ціле небо не стало золотистим, проте досі трохи блідим, недостатньо для того, щоб уже крізь нього щось побачити, і занадто слабке, щоб відкидати хоч найменшу тінь. Тоді з’явилися сильніші проблиски світла, які осяяли горизонт, і сонце нарешті зійшло, таке нестримне, на секунду воно стало таким самим злим та червоним, як і захід сонця, а тоді перетворилося на пекучий жовтогарячий спалах, наполовину освітлюючи увесь горизонт і відразу ж відкидаючи від предметів тіні, спочатку вони були повністю горизонтальними, а потім стали видовжуватися на декілька миль. Небо змінилося із блідо-золотистого до блідо-блакитного через усі свої шари, тож світ згори отримав якусь нову глибину і виглядав тепер безмежно високим та безкінечно широким. Нічна роса придавила собою весь пил, і поки вона не висохла, повітря було кришталево чистим. У кожному напрямку було все видно, чисто та ясно.

Водій кадилака стояв на доріжці разом із Мойнаханом, який отримав удар по голові. Він досі погано почувався, проте від графіка відставати не можна було. На ньому замість хірургічної шини був старомодний шкіряний шолом для гри у футбол. Для його вилиці. Водій кадилака дивився в західному напрямку, і промені сонця уже мляво повзли його спиною. Мойнахан мружив очі на схід сонця, спостерігаючи за дорогою. Він не помітив ніякого руху вночі. Жодного світла фар. А все інше – то була тільки пшениця. І вигини землі.

Те саме було і з західного боку. Дорога, пшениця, далекий горизонт. Ніякого руху вночі. Ніякого світла фар. Нічого цікавого. Третій ранок. Просто під ним, на площі, ранні пташки уже поспішали на сніданок. Наче мурашки. Вантажівки паркувалися, мов іграшки. Двері грюкали. Люди вигукували одне одному «доброго ранку». Усі звуки були їм знайомими, проте через те, що вони знаходились далеко, та ще й угорі, долинали до них приглушено та нечітко.

Через двадцять хвилин сонце повністю вийшло на горизонт і тепер уже рухалося на південь від сходу, розпочинаючи свою подорож. Світанок перетворився на день. Небо стало яскравішим, блакитнішим і більш цілісним. На ньому не було ні хмаринки. Повітря наповнювалося теплом, а пшениця почала коливатися та вирувати із тихим шелестом, немов прокидалася. З вершечка третього елеватора до горизонту було п’ятнадцять миль. Це все було питанням висоти, геометрії та площини поверхні. А це означало, що чоловіки на доріжці стояли в самому центрі тридцятимильного кола. Вони височіли над ним, і цілий світ лежав біля їхніх ніг. Золотий диск під високим синім небом, який був розрізаний на рівні половини залізничною колією, і ще на дві сторони самою дорогою. З доріжки ці обидва шляхи виглядали вузькими та переповненими через море пшениці. Наче тонкі лінії, намальовані олівцем, проте видимі неозброєним оком, точно відміряні лінійкою. Лінії перетиналися на залізничному переїзді, просто під ними. Центр диска. Центр світу.

Водій кадилака сидів зі зведеними вгору колінами для того, щоб зафіксувати свій бінокль. Він спостерігав за дорогою далеко вдалині, увесь шлях на захід. Якщо хтось звідти наближався, він хотів бути максимально готовим до цього. Мойнахан підвів праву руку вгору, щоб прикритися від сонця, а лівою рукою він притиснув бінокль до очей. Трохи нестійке положення. Це нелегко було робити в шоломі. Його стратегія полягала в тому, щоб постійно слідкувати за всією територією, туди і звідти, зблизька і здалеку. Він хотів переконатися, що нічого не пропустив.

Раптом зашипіла їхня рація. Мойнахан поклав бінокль додолу та підняв рацію. Він сказав:

– Говоріть.

Чоловік у джинсах та з волоссям сказав:

– Хлопці, мені потрібно, щоб ви дочекалися ранкового потяга. Ваша зміна запізнюється.

Мойнахан глянув на водія кадилака. Той знизав плечима. Третій ранок. Паніка змінилася рутиною. Мойнахан сказав:

– Гаразд.

І поклав рацію додолу. Тоді він глянув на свій годинник і сказав:

– Двадцять хвилин.

Він підняв бінокль і знову затулився правою долонею від сонця. Тоді повідомив:

– У мене тут дещо є.

Водій кадилака востаннє подивився на чистий захід і повернувся в інший бік. Він також захистився від сонця долонею правої руки. Бінокль трохи тремтів. На сході горизонт був уже яскравим. Сонце досі було недостатньо високо для того, щоб повітря стало чистим. Так було погано дивитися крізь бінокль. На дорозі виднілася якась невелика квадратна річ, яка дивно коливалась із боку в бік, проте залишалась на місці. Жодного видимого руху вперед. Оптична ілюзія, це все через самі біноклі. Це була вантажівка, швидкість якої була