Читати книгу - "Відірвана від коренів"

бачив її: стару, давно втрачену вежу. Світло світанку сяяло навколо нас.

Ми висипали в круглу кімнату в нижній частині сходів. Повітря було душним, його не вистачало на всіх, поки Кася не взяла один зі старих залізних свічників, використавши його як таран, щоб вибити ним цеглу і зробити діру у гробницю. Холодне повітря війнуло на нас, і вона штовхнула дітей всередину, і сказала їм, щоб ті сховалися за труну старого короля.

Далеко вгорі почали довбати камінь. Королева вела Марека і його людей до нас. Кілька десятків солдатів розташувалися в круглій кімнатці біля стін, їх обличчя були повні страху. Вони носили жовті накидки, або те, що від них залишилося, так що вони були з нами, але я не впізнавала їхніх облич. І не бачила барона. Мечі знову задзвеніли на віддалені: останні солдати Жовтих боліт ще билися на сходах. Світло Виклику швидко добудовувало вежу.

Марек зарізав останню людину і штовхнув тіло зі сходів на підлогу. Солдати стрибнули вперед, щоб зустрітися з ним, майже жадібно: по крайній мірі, він був ворогом, і це мало сенс; хтось, кого можна було перемогти. Але Марек зустрів занесений меч щитом, пірнув під ним і встромив свій меч у тіло солдата; а потім обернувся і стяв голову іншому; ударивши ще одну людину ефесом, він закінчив замах назад, і завдав удару вперед, щоб вразити ще одного в очі. Кася стояла поруч зі мною, і скрикнула у протесті, її меч піднявся, але вони були убиті, перш ніж вона навіть закінчила кричати.

Але ми закінчили Summoning. Я проспівала три останніх слова і Серкан проспівав їх після мене, а потім ми проспівали їх разом ще раз. Засяяло світло, пройшовши через кімнату, і знову, як минулого разу, освітило зсередини мармурові стіни. Марек проштовхався вперед в гробницю, відступив і королева зайшла за ним.

Її меч висів на поясі, з нього капала кров. Її обличчя було спокійним, жорстким і незворушним. Світло сяяло на ній і через неї, стійке і глибоке; не було ніяких слідів зараження. Марек теж був чистий, як і Соля за ним — з жорстким блискучим поглядом егоїзму і гордості, як у шипованих стін цитаделі. Але не такий, як у королеви. Я дивилася на неї, важко дихаючи, збита з пантелику. Зараження всередині неї не було. Там не було взагалі нічого. Світло Виклику просвічувало її наскрізь. Вона зігнила всередині, і її тіло було тільки шкірою кори навколо порожнього простору. Під нею не було нічого, що можна було поранити. Я зрозуміла занадто пізно: ми пішли, щоб врятувати королеву Анну, так що Вуд дав нам те, що ми шукали. Але те, що ми знайшли, було тільки порожнистим залишком, фрагментом ядра серце-дерева. Маріонетка, порожня і чекаюча, поки ми не закінчили всі наші випробування, переконалася в тому, що не було нічого небезпечного, і Вуд міг простягнути руку і взяти здобич.

Світло продовжувало литися на неї і повільно змінювало її, я ніби знову побачила хмароподібну форму і побачила кору дерева замість обличчя жінки. Вуд був там — і це було єдине, що відбивало світло. Золоті пасма її волосся були блідими прожилками листя, і її кінцівки були гілками, і її ноги були довгим корінням, яке вповзало у підлогу, корінням, яке йшло глибоко в землю.

Вона дивилася на стіну позаду нас, на могилу з синім полум'ям, і в перший раз її обличчя змінилося і скрутилося, як у тонкої верби при сильному вітрі, коли буря лютує у верхівках дерев. Кора Вуду зникла з її обличчя, показуючи, що було раніше.

Молочно-бліде обличчя королеви Ганни вислизнуло з-під кори і розмилося, як сіжа фарба змивається проточною водою. Під ним була ще одна королева, вся у коричневому, зеленому і золотому, її шкіра мала відтінок кори вільхи, а її волосся було темно-зеленим, майже чорним, під червоним, золотим і осінньо-коричневим обручем. Хтось вплів золоті нитки і білі стрічки у її волосся, і вона була одягнена в біле плаття, яке сиділо на ній трохи неправильно; ніби вона одягла його, не надавши цьому ніякого значення.

Я побачила тіло похованого у гробниці царя між нею і нами. Його несли шестеро людей на білій основі, його обличчя було нерухомим, а закриті очі виділялися молочним кольором. Вони принесли його в гробницю і м'яко опустили у великий кам'яний гріб, склавши тканину над його тілом.

В світлі Виклику з'явилися кілька інших людей, які зайшли в гробницю. Вона нахилилася над труною. На її обличчі не було ніякої печалі, тільки розгублена плутанина, як ніби вона чогось не розуміла. Вона торкнулася обличчя мерця, торкнулися повік його очей незвичайно довгими пальцями руки, схожими на гілочки. Він не ворухнувся. Вона здригнулася і відвела руку, відступивши в сторону. Чоловіки поклали кришку на труну, і над нею спалахнуло синє полум'я. Вона дивилася на це, як і раніше спантеличена.

Один з присутніх чоловіків заговорив з нею, кажучи їй, що вона може залишатися тут стільки, скільки хоче; він вклонився, і, нахилившись, вийшов з гробниці через отвір, залишивши її одну. Було щось в його обличчі, коли він відвернувся від неї, і що Виклик вловив — щось холодне і визначене.

Лісова королева не бачила цього. Вона стояла біля кам'яної скрині, її руки лягли на її неї зверху, вона ніби нічого не розуміла, як мала Маріша. Вона не розуміла смерті. Вона дивилася на блакитне полум'я, спостерігаючи за його язиками; вона повернулася навколо в голій кам'яній кімнаті, дивлячись навколо зі зболеним, враженим обличчям. А потім вона зупинилася і подивилася на стіну. Цеглини в невеликому отворі вже були закладені. Вона опинилася всередині гробниці.

Вона дивилася якусь мить, а потім кинулася вперед і опустилася на коліна перед залишеним отвором. Чоловіки вже закладали останні цеглини, швидко працюючи, в той час як холодне обличчя чоловіка кидало чаклунство, синьо-срібне світло било з його рук на цегли, скріплюючи їх разом. Вона простягла руку через діру в знак