Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

вiн од'їхав, я здивовано зиркнув на дiда:

— Що таке? Чого вiн хотiв?

— Хто його зна… Води попросив… у радiатор залить. Каже, википiла в його…

Дивно. I чого саме до нас? Неподалiк на вулицi криниця стоїть, i вiдро бiля неї.

Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. I як вiн глянув на мене! Наскрiзь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все вiн знає.

I вiд того, що вiн нiчого не сказав, ще якось тривожнiше стало. Таке в мене враження було, нiби вiн не хотiв говорити при дiдовi. Якось так вiн дивився на мене, наче в нас з ним було щось спiльне i вiд дiда таємне. I своїм поглядом вiн нiби сказав: нiчого, ми потiм побалакаємо.

О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою. Заодно з бабою Мокриною i всiма богомiльними бабами. Заодно з отими чорними брудними алкоголiками, якi старцюють у Дiдiвщинi бiля церкви, якi невiдомо де живуть i яким справдi, крiм бога, може, нi в кого вже випросити на похмiлля.

А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рiдної мами, депутата i передовика, яка завжди сидить у президiї, проти вчительки Галини Сидорiвни, котра провадить у селi атеїстичну пропаганду, проти всього прогресу i науки на чолi з академiком Келдишем.

I все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид — дiдько б його вхопив зовсiм!

I тепер пiп Гога не одчепиться вiд мене. I може заплутати i зловити мене у свої тенета, як заплутав i зловив вш десятикласника Валерiя Гепу з Дiдiвщини, який, не пройшовши по конкурсу у гiдромелiоративний, поступив у духовну семiнарiю i тепер вчиться на попа. Так i я… Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академiком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фiнiнспектором, а я… ченцем. З довгими брудними патлами i рiденькою борiдкою. У чорнiй засмальцьованiй сутанi i з хрестом на шиї.

Думки роїлися i гули у моїй бiднiй головi, як бджоли у вулику. Це ж iще й маму можуть через мене з депутатiв викинути… А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворi. Сьогоднi партiйнi збори, i вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пiзно.

Сидить собi у президiї i не знає, бiдненька, якi чорнi хмари клубочаться над нею.

Нi!

Нi-i!

Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.

Перш за все треба йти до дiда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, вiн щось бачив, помiчав, це ж усе-таки бiля нього, майже попiд хатою, у його садку. Не мiг вiн нiчого нiколи не помiчати.

I взагалi треба, може, якусь комiсiю створити — хай вирiшує гуртом це складне наукове питання. Це врештi справа усього суспiльства. А то чого воно таке хитре, суспiльство, — хоче, щоб настiльки важливе загальнолюдське питання вирiшував якийсь шминдрик малограмотний iз сьомого класу. Чортзна-що! Зiпхнули все на мене одного. Неподобство!..

Але передусiм — з самого ранку — до дiда Салимона.

З таким твердим рiшенням я заснув.

Роздiл Х

Я вiдвiдую дiда Салимона. Неймовiрнi дива

Дiд Салимон сидiв на призьбi i кришив у вiдро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, i вода з рушника текла по обличчю i повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дiд кривився й стогнав.

"Це ж вiн на весiллi перепив", — догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.

— Драстуйте, дiду, — несмiливо привiтавсь я.

Вiн не вiдповiв, тiльки кивнув.

— Похмелитися б вам, — спiвчутливо сказав я.

Вiн, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дiд Салимон нiколи не похмелявся, десь вiн вичитав, що похмеляються тiльки алкоголiки, i вiдтодi завжди стiйко перемучував похмiлля.

Я тупцявся на мiсцi, не наважуючись заговорити. Вiн запитально зиркнув на мене i нарештi розтулив рота.

— Тобi що? Меду?

— Та нi! Нi!

— А що?

— Та ви ж погано себе почуваєте…

— Нiчого. Що тобi?

— Та хотiв розказати дещо i попитать…

— Розказуй.

I я розказав дiдовi все i показав фотографiю. Дiд Салимон вислухав мене уважно, потiм глянув прямо у вiчi i сказав:

— Я знаю. Я теж усе бачив.

У мене на потилицi задерев'янiла шкiра.

— I ви… теж… бачили… привид?

— Бачив, — спокiйно сказав дiд Салимон i пiдвiвся. — Ходiмо!

"Значить, правда, — у вiдчаї подумав я. — Значить, привиди реально iснують. Значить, пiсля смертi людина, людський дух за фiзичним законом Ломоносова — Лавуазье точно перетворюється на привид. I не уникнути менi тенетiв попа Гоги. Доведеться-таки бути