Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

потай від батьків знову відвідала в Соснівці свою колишню однокурсницю, яка сповістила її, що «Югина Гончак розрахувалася і виїхала до Москви». Повернувшись додому, Леся вирішила, що б там не було, перед черговою поїздкою в інститут таки зустрітися з Янчуком.

У неї визрів хитрий план — скористатися материною порадою і ніби поїхати в Ленінград, де у медичній академії вчиться Микола. Втішилась мати, задоволений був і батько, щедро забезпечивши дочку грошима і пообіцявши, що сватам про її поїздку вони нічого не скажуть, бо ж не пристало дівчині їздити до нареченого. А Леся міркувала, що завезе добротного «сидора» до коменданта гуртожитку діда Герасія та домовиться з ним про постіль у своїй колишній кімнаті. Чи вдасться, чи ні зустрітися їй із Янчуком, в обох випадках, вернувшись додому, вона пояснить, що їй не дозволили побачення з Миколою, тому й повернулася ні з чим. Ніби для «ублажання» начальства академії Леся випросила в матері ще й по пляшці перцівки і вина, маючи на увазі діда Герасія і Петра...

Янчук, зайшовши після роботи в бібліотеку за потрібними програмними підручниками, встиг лише присісти у своїй кімнаті за тепер систематичне читання енциклопедії, як на порозі, ні сіло, ні впало, появилася Ліда.

— Добрий, добрий, сестро, проходь, сідай, — підставив він стільця гості, дещо стурбований нежданою її появою. — Щось у тебе сталося?

— Нічого такого, слава Богу, але після роботи я застала біля хвіртки якогось коменданта діда Герасія, який попросив тобі переказати, щоб ти прибув до нього нині у якійсь нагальній справі, — перевела дух Ліда.

— Дід Герасій? А який він?.. Здається, це комендант гуртожитку медтехнікуму, — Петро вдав спокійного, хоч від тої звістки шалено закалатало його серце. — Мабуть, щось у Тані Олійник трапилося. Треба навідатись, коли так, може через неї щось чигиринці переказали, як була там на канікулах... Чай чи каву, із медом чи печивом будеш?

— Маєш каву й мед?!

— Лишила Югина, то бережу для гостей.

— Візьму «сухим пайком», бо дуже не маю часу. Намочила зранку білизну баби Сари, то треба попрати, відкладати не можу.

Вийшли разом і направилися в місто.

— Ти, Лідуню, йди собі швидше, щоб я тебе не затримував, шкутильгаючи. Мене не чекай, повернуся в Соснівку, бо ж завтра мені на роботу, — спровадив таки сестру Петро.

«Мушу купити чвертку і шмат ковбаси доброму старому, — вирішив Янчук. — Щось із Лесею має бути пов'язане... Та що саме? Не нещастя ж? — простуючи до гуртожитку, Янчук поспішав так, що ліва нога німіла в гомілці. — Що з нею було? Як зустріне мене, коли забажала побачитись? І як мені себе вести, каліці тепер?.. Мушу неодмінно дізнатися про причину відчуження і повернути її!» За рогом гуртожитку Петро приспинився, щоб прийти до себе, і мов на штурм пішов у знайому хвіртку.

— Добривечір! Я й говорив, що ти не забаришся! — привітав старий Янчука в коридорі поряд із пополотнілою Лесею в дорогому оксамитовому халаті. — Рідко ти став мене навідувати! — для годиться докорив, показавши очима на дівчину, що спантеличено оглядала розгубленого Петра.

— Може зайдемо в кімнату? — запропонувала Леся, затинаючись, і навикло закинула заплетені коси з грудей на спину. — Тим паче, що тобі тяжко стояти, бачу.

— Це вам, Герасію Миновичу, маленький почастунок від зайця, — віддав старому до рук свій згорток Петро, припрошено сідаючи на стільця біля столу навпроти Лесі.

— Я також дещо маю... То може підвечеряємо разом та так і прийдемо трохи до себе? Я миттю все приготую! — кинулася дівчина викладати всілякі слоїки та хліб із колишньої своєї тумбочки.

Тим часом дід Герасій приніс електроплитку, чашки, склянки, виделки та стільця для себе, і Петро налив йому перцівки повну, а собі й Лесі по половині.

— Порозумійтеся, діти, по-давньому! — випив комендант, не стримуюсь, першу, занюхавши її хлібом, а вже після другої попросився «на спочин» до себе.

Петро й Леся підтримали його і першого, і другого разу. Відпровадивши його, Леся накрила почастунки на столі рушником, зашторила вікна і присіла на свого стільця.

— Не дивуйся й не суди строго, Петре, я навмисне хотіла сп'яніти, щоб трохи розкутися, — заговорила дівчина, вдивляючись із болем у вічі мовчазного Янчука, що не знав, як себе вести. — Дозволь запитати: чий ти тепер? — засміялася й заплакала вона.

— А ти чия ж, Лесю? — схопила судома хлопцеві горло. — Дозволиш каліці присісти коло тебе ближче?

— По-перше, не такий ти вже, слава Богу, й каліка, а по-друге, ради Бога, веди себе так, як колись, будь таким, як знаю й ношу в собі із гріхом разом! — задихалася дівчина від зворушення.

— Маєш якийсь гріх? — тяжко задихав Петро, підсунувшись упритул колінами й утупившись поглядом прямо в очі Лесі.

— Великого — категорично ніякого, а малих може й маю, — знову засміялася й заплакала вона. — Хочу покаятись, якщо дозволиш...

— Дуже, Лесько, хочу, жахливо, нестерпно, смертельно хочу, — обережно поклав руки їй на коліна Петро.

Довгою була їх розмова у напівосвітленій місячною ніччю кімнаті. Отак сидячи коліно в коліно, виливалися вони одне одному в поясненнях прожитого й перенесеного у доланні тягарів складного, хоч і дуже різного життя. Леся призналася, як вона обманула батьків із ніби поїздкою в Ленінград, і розказала, що батько її дуже боїться, щоб вона не задівувалася, що від напосідань співкурсників вона рятується запевненнями, що ніби заміжня, а Панасові й Миколі вона по-давньому не дається.

— Назагал, — шморгнула носом Леся, — хоч похіть, даруй, нерідко морочить тіло, клопоти батьків та поведінка однокурсниць таки діють і вік потроху дається взнаки, та покищо, повір, подужую те все й ношу твою тиху гавань із шепотом яворів, як ікону й молитву на дні душі...

«Чи запросить мене в постіль по-давньому, а чи так і просидимо до ранку? — крутилася в Петровій голові настирна думка. — Звичайно, повна злука, як і досі, неможлива нізащо!»

«Хоче чи ні взяти в мене найдорожче? Чи по тому ранінні вже фізично не може? — лякалася подумки Леся. — Ні, віддаватися не буду, а перевірити, чи він здоровий статтю, коли так наголошує на своєму каліцтві, мушу!» — вирішила Леся.

— Сватають мене на сон уже сліпці, любий, — затуляє рота дівчина, позіхаючи. — то може, як хочеш,