Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

зроблено тихо і без зайвого галасу, і незабаром поляки втратили свою владу над нацією, яка лише за декілька років до того була тісно пов’язана з ними і яку ледве чи можна було відрізнити від них. Графові Стадіону [галицькому намісникові] не треба було “винаходити” русинів у 1848 р.; він знайшов їх уже там”[588].

РЕВОЛЮЦІЯ 1848 Р.

Зразу ж після вибуху повстання у Відні поляки влаштували масштабну патріотичну демонстрацію в Галичині. 18 березня 1848 р. вони звернулися з петицією до імператора, вимагаючи ширшої автономії для Галичини, яку вони трактували як суто польський край. Через місяць — 19 квітня — українці подали свою власну петицію. Вони просили визнання їхньої національності і рівних прав для обох народів, що населяли Галичину[589]. Заснування 2 травня Головної руської ради заперечило претензії польської Ради народової виступати від імені всієї Галичини. Головна руська рада, яку очолив львівський греко-католицький єпископ — помічник Григорій Яхимович (1792–1863), сформулювала свою програму у Маніфесті від 10 травня.

Інші важливіші кроки галицьких українців під час революційного періоду були такі: створення мережі з 34 місцевих відділів Ради по всьому краю; заснування “Зорі Галицької” — першої україномовної газети не лише в Галичині, але й на всіх українських землях; участь у Слов’янському з’їзді в Празі у червні 1848 року; кампанія за вибори до першого австрійського рейхстагу й робота в парламенті; формування руської Національної гвардії і військових загонів, які брали участь у війні проти повсталої Угорщини; організація публічних мітингів; подання звернень до крайового та центрального урядів; збирання підписів під петиціями; проведення 19–26 жовтня 1848 р. Собору руських учених з метою визначення основних напрямів культурної й освітньої політики.

Головна руська рада розпочала свою діяльність з благословіння галицького намісника графа Франца Стадіона. Цього блискучого ексцентрика називали “консервативним реформатором у стилі [барона фон] Штейна і Роберта Піла”[590], представником “освіченого консерватизму в дусі зревізованого і витонченого йосифінства”[591]. Призначений у Галичину після невдалого польського повстання 1846 р., Стадіон намагався розбити ірредентизм польської шляхти й інтелігенції, звертаючись до класових інтересів селянства (як українського, так і польського) й підтримуючи українські національні вимоги. Не чекаючи на загальноімперський закон, він 22 квітня скасував декретом панщину і “спадкове підданство”, тим самим перехопивши ініціативу польських демократів, які збиралися приписати собі заслугу у проведенні цієї вкрай потрібної і запізнілої реформи. Так само він встановив тісні зв’язки з Яхимовичем і лідерами Ради, давши полякам привід глузувати, що “Стадіон винайшов русинів”.

Становище галицьких українців було аналогічним до становища менших національностей Угорщини, які теж об’єдналися з династією і віденським урядом проти тої “свободи”, що пропонувало їм мадярське дворянство. В австрійській половині монархії українці стояли найближче до чехів, головних захисників об’єднаної імперії, реорганізованої відповідно до австро-слов’янського поділу[592].

Під час Слов’янського з’їзду в Празі польсько-руська секція зайшла у глухий кут. За позалаштунковим посередництвом чехів досягнуто компромісної угоди, яку секція ухвалила 7 червня 1848 року: українці згодилися відкласти питання про поділ Галичини, а поляки визнали принцип рівності двох націй у всіх адміністративних та освітніх справах[593]. Подальший насильницький розпуск Слов’янського з’їзду поховав угоду 7 червня. Однак вона залишилася, аж до галицького сейму у лютому 1914 р., єдиним зразком польсько-українського компромісу.

В австрійському законодавчому рейхстазі у Відні і Кромержижі українські депутати діяли звичайно за прикладом і порадою своїх чеських колег. Під час дебатів у конституційному комітеті поляк Флоріан Зємялковський назвав русинів “штучною нацією, винайденою минулого року”. Його заяву енергійно спростували чеські представники Францішек Палацький і Францішек Ладіслав Рігер. Як сказав Рігер 24 січня 1849 року: “Поважайте національні прагнення цього народу, досі переслідуваного як поляками, так і росіянами, й покликаного до самостійного існування”[594].

На питання про національну ідентичність Головна руська рада дала “українську” відповідь, тобто ствердила відмінність свого народу не лише від Польщі, але й від Росії. Маніфест Ради від 10 травня 1848 р. проголошував: “Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого півтретя міліона землю Галицьку замешкує”[595]. Проте варто відзначити, що в усіх заявах Ради та її окремих лідерів ми не знаходимо жодного спеціального покликання на становище їхніх співвітчизників у Росії і на взаємовідносини двох частин нації, розділеної між Російською й Австрійською імперіями. Політично досвідчені чеські лідери усвідомлювали міжнародні наслідки українського відродження у Галичині. Рігер говорив у Конституційному комітеті: “Свобода преси [в Австрії] дасть змогу якнайповніше розвинутися руському елементові. Його натхнена свободою література розтопить такий твердий колись лід російського абсолютизму... Це, панове, є найважливішим у даному питанні: падіння європейського деспота, ворога свободи не за горами, раз цей народ вступає в ряди інших слов’янських народів”[596]. Однак, таких широких перспектив бракувало мисленню лідерів Головної руської ради, людей доброї волі, але несміливих і провінційних за своїм інтелектуальним світоглядом.

Іншим вузьким місцем у мисленні Головної руської ради було те, що вона нехтувала соціально-економічними проблемами. Скасування панщини і “спадкового підданства” залишало нерозв’язаними багато питань: про відшкодування, яке мало бути сплачене поміщикам, а також про ліси та пасовиська: раніше помістя й села користувалися ними спільно, а тепер поміщики заявляли, що право власності мають тільки вони. Для селян ці проблеми були вкрай нагальні. Український селянський депутат Іван Капущак у пристрасній промові в рейхстазі 17 серпня 1848 р. доводив, що вимога про індемнізацію безпідставна: саме кріпацтво — це зловживання, і за нього не має бути жодної компенсації: “Батоги й канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого струдженого тіла, се нехай вистарчає їм, се нехай буде їм відшкодуванням!”[597] Ця промова справила на палату сильне враження. Але Рада, що послідовно захищала інтереси і права греко-католицької церкви й духовенства та їхню рівність із “латинською” церквою і духовенством, не спромоглася звернути увагу на соціальне невдоволення основної маси свого народу[598].

Поява Головної руської ради була безпосереднім викликом польській претензії розглядати Галичину як органічну частину Польщі. Польські лідери пробували підважити позиції Ради, протиставивши їй орган, який мав представляти пропольську течію серед русинів. 23 травня 1848 р. появився Руський собор, до складу якого ввійшли жменька польських шляхтичів руського походження та декілька сполонізованих українських інтелектуалів. Собор почав видавати газету українською мовою, але польського спрямування, найнявши її редактором Івана Вагилевича, колишнього товариша Маркіяна Шашкевича. Але цей експеримент незабаром був згорнутий. Основна частина української інтелігенції, згуртувавшись навколо