Читати книгу - "Природа всіх речей"

мріяла про це все життя. Стільки всього зреклася й ніколи не нарікала — то невже їй не можна зробити це хоча б раз? Вона не хотіла виходити заміж. Не хотіла бути вродливою і бажаною. Не хотіла мати довкола себе друзів і жити весело й легковажно. Не потребувала ні маєтку, ні бібліотеки, ні грошей. Вона стільки всього не хотіла й не потребувала. Їй навіть не хотілось, щоб незнані терени її древньої цноти нарешті дослідили, тепер, у її п’ятдесят три, — хоч вона знала, що варто їй захотіти, і Завтра Вранці задовольнить її бажання.

Але ось цього вона потребувала, хай тільки перший і останній раз у житті.

Завтра Вранці не зволікав, але й не квапив її. Він дозволив їй дослідити його й укласти до вуст те, що їй хотілось. Дозволив утягувати його в себе так, ніби вона втягувала через нього повні груди повітря — наче Алма була під водою, а він — єдиною ланкою, що сполучала її з зовнішнім світом. Увіткнувшись колінами в мох, зануривши лице в його сокровенний закуток, вона відчувала, як він грубшає у її вустах, стає гарячішим і поблажливішим.

Усе було точнісінько так, як вона собі завжди уявляла. Ні, ще краще, ніж вона сподівалась. А тоді він пролився у неї, і вона прийняла його сім’я як коштовний дар, як милостиню.

Вона була вдячна.

Після цього більше не було сліз.

Ту ніч вони провели разом, у тому високому, встеленому мохом ґроті. Повертатися до затоки Матаваї у темряві було надто небезпечно. Завтра Вранці міг спокійно гребти в каное (та й серед нічної прохолоди, казав він, пливти було легше), але він не хотів ризикувати й спускатися повз водоспад і вниз по скелі потемки. Знаючи острів як свої п’ять пальців, він, напевно, з самого початку розумів, що їм доведеться там заночувати.

Та Алму це зовсім не сердило. Ночувати просто неба було не зовсім зручно, але вони старалися влаштуватись якомога вигідніше. З круглих камінців завбільшки як більярдні кульки виклали невелике місце для багаття. Назбирали сухого гібіскусу, з якого Завтра Вранці за якихось кілька хвилин зумів добути вогонь. Алма назривала плодів хлібного дерева й, загорнувши їх у бананове листя, запекла на вогнищі, доки ті не потріскали. Ковдру вони зробили з того ж листя, потовкши його каміннями на таке собі м’яке полотно. Спали разом, накрившись цією саморобною ковдрою з бананового листя і притулившись одне до одного, щоб зігрітись. У печері було волого, але терпимо. Вони заховалися в норі, мов двійко лисиць. Прокинувшись уранці, Алма побачила, що сік з бананового листя залишив на її шкірі темно-сині плями — тоді як на тілі Завтра Вранці не було ані сліду. Плями злилися з кольором його тіла, тоді як на її світлій шкірі — чітко виднілися.

Здавалося мудрим не згадувати про події вчорашнього вечора. Але вони мовчали про них не через сором, а через почуття, ближчі до поваги. А ще через втому. Вони одягнулися, з’їли плоди хлібного дерева, що залишилися після вечері, спустилися попри водоспад, обережно зійшли стежкою зі скель, повернулися до печери, стягнули з виступу своє сухе каное й рушили назад до затоки Матаваї.

Через шість годин, коли вдалині завиднівся добре знайомий чорний пляж навпроти місіонерського селища, Алма обернулася до Завтра Вранці й поклала руку йому на коліно. Той перестав веслувати.

— Вибач, — сказала вона, — можна, я запитаю тебе ще дещо, вже востаннє?

Вона мусила дізнатися ще одну річ і мала спитати його вже, бо сумнівалась, що вони ще колись побачаться. Завтра Вранці кивнув головою, спонукаючи її продовжувати.

— Ось уже майже рік як Емброзова валіза — повна твоїх портретів — лежить у моїй фаре на узбережжі. Будь-хто міг би її взяти. І розповсюдити ті малюнки по всьому острову. Але жодна душа на цьому острові не поцупила їх. Чому?

— О, тут відповідь проста, — тут же відповів Завтра Вранці. — Вони всі бояться мене як вогню.

Після цих слів Завтра Вранці знову взявся за весла й скерував каное до берега. Коли вони причалили, якраз настав час вечірньої служби. Всі зустріли їх тепло й радісно. Завтра Вранці виголосив чудову проповідь.

Ніхто не питав, де вони були.

Розділ двадцять шостий

Через три дні Завтра Вранці покинув Таїті й повернувся до своєї місії на Раятеа — до своєї дружини й дітей. У ті дні Алма переважно трималась осторонь від людей. Сиділа здебільшого в своїй фаре в товаристві Роджера й міркувала над усім, що дізналася. Вона відчувала на душі полегшу й, водночас, тягар: полегшу — від звільнення від давніх запитань; тягар — від почутих відповідей.

Алма перестала ходити на ранкові купання в річці разом з сестрою Ману й іншими жінками, бо не хотіла, щоб ті бачили сині плями, що досі виднілися на її шкірі. Церковні служби відвідувала, але трималась непомітно позаду. Їй більше не випало нагоди побути з Завтра Вранці наодинці. Щоправда, вона бачила, що й він сам ніколи не залишався на самоті. Дивно, що вони взагалі зуміли побути удвох.

За день до від’їзду Завтра Вранці відбувся ще один бенкет на його честь — такий же гучний, як і два тижні до того. Знову були танці й розмаїті наїдки й напої. Знову музики, турніри з боротьби й півнячі бої. Знову багаття й зарізані поросята. Тепер Алма побачила, як його всі шанували, ще сильніше, ніж любили. Вона збагнула, яке відповідальне становище він займав і як гідно поводився. Йому на шию повісили десятки квіткових гірлянд — квіти звисали, мов важкі ланцюги. Його обдарували дарами: пара зелених голубок у клітці, оздоблений голландський пістоль XVIII століття, який більше не стріляв, Біблія, оправлена в козячу шкіру, коштовності для його дружини, сувої ситцю, мішки цукру й чаю, майстерно викуваний залізний дзвін для його церкви. Люди поскладали дарунки коло його ніг, і Завтра Вранці вдячно їх прийняв.

Надвечір на берег прийшло кілька жінок з віниками й узялися підмітати пляж для гри гару раа пуу. Алма ще ніколи не бачила, як грають гару раа пуу, але знала, що це таке, — преподобний Веллс якось їй розповідав. Гру — назву якої можна було б перекласти як щось на кшталт «ухопити м’яча» — традиційно грали дві команди жінок, які ставали одна навпроти одної на такому собі полі завдовжки десь із сотню футів. З обох кінців поля на піску креслили лінію, що позначала ворота. За м’яч слугував