Читати книгу - "Сонячний Птах"

Бен-Амон. Якщо на тебе нападають двоє ворогів – розділи їх й атакуй спершу слабшого.

Розкрутивши свої ланцюги, Тимон стрибнув на молодшого наглядача, й той покотився в грязюку.

Тимон перестрибнув через нього й відбив удар меча другого чоловіка ланцюгом на своєму зап’ястку. Удар примусив його плече заніміти, й заніміла також і його рука, але він прослизнув під наступним ударом й обмотав ланцюг навколо горла супротивника. Він здавив його й не відпускав.

Старший наглядач випустив меча з рук і розпачливо вхопився за руки Тимона, які душили його кільцями залізного ланцюга, намагаючись розтиснути їх.

Тимон виявив, що гарчить, наче собака, коли він смикав за ланцюг і стискав його тугіше й тугіше. Несподівано руки наглядача впали вниз, його язик випав назовні між розм’яклими й розпухлими губами й почувся гострий сморід лайна, коли його сфінктер ослаб і м’яз вже не стримував. Тимон відкинув його на підлогу й підняв його меч із грязюки. Обернувся до молодшого наглядача, який зіп’явся навколішки, досі приголомшений. Він загубив свій шолом і притискав зламану руку до грудей.

Тимон став над ним і своїм коротким мечем розколов йому череп. Наглядач над рабами впав обличчям униз у грязюку.

Тимон відступив назад і швидко озирнувся навколо. Від першого удару до останнього минуло лише десять секунд, і ніхто не скрикнув.

Тимон подивився вниз на меч у руці, вимазаний грязюкою і кров’ю, і відчув, що розпач жалюгідного рабства покинув його. Відчув, як іскра розгоряється в полум’я, відчув, що він знову стає чоловіком.

Він подивився на інших рабів, які сиділи на лаві. Ніхто з них не ворухнувся. Їхні очі були тупими, неспроможними чимось зацікавитися. То були не чоловіки. Тимона обдало холодом, коли він подивився на них. Йому потрібні люди. Він мусить знайти людей.

Одного він уже мав. Його звали Зама. Молодий чоловік віку Тимона. Бунтівливий раб, якого взяли за річкою. Він носив ланцюги менше року. Тимон пильно подивився на нього й побачив, як його очі приходять у фокус, побачив, як він підняв підборіддя, як м’язи на його щелепах стислися.

– Молоток! – скомандував Тимон. – Принеси молоток!

Зама стрепенувся. Це було зусилля волі з його боку – скинути з себе тягар рабства.

– Поквапся, – сказав Тимон. – У нас мало часу.

Зама підібрав один із відбійних молотків із короткою ручкою і підвівся з лави.

Тимон відчув, як його серце злітає у височінь. Він знайшов чоловіка. Він простяг до нього свої зап’ястки, досі тримаючи в руці меч.

– Збий із мене ланцюги, – наказав він.

Ланнон Гіканус був задоволений, хоч і намагався не робити це очевидним. Він стояв біля вікна й дивився вниз на гавань, де п’ять галер стояли, причалені до кам’яної пристані. Ланнон накрутив одне з пасом бороди на палець і всміхнувся таємничою усмішкою.

У кімнаті за його спиною Ріб-Адді читав своїм строгим і точним голосом, розчісуючи пальцями скуйовджену сиву бороду:

– В Опет сьогодні доставлено з південних, порослих травою рівнин п’ятдесят вісім великих бивнів слонової кістки загальною вагою шістдесят дев’ять талантів.

Ланнон швидко обернувся, приховуючи свою втіху за сердитою усмішкою.

– А ти був присутній при зважуванні? – запитав він.

– Як і завжди, володарю, – запевнив його Ріб-Адді, а його писарі подивилися вгору від своїх записів, побачили, як пом’якшився вираз Великого Лева, усміхнулися й задоволено закивали головами.

– Добре, – пробурчав Ланнон і знову обернувся до вікна, тоді як Ріб-Адді читав далі.

Його голос лунав монотонно, й Ланнон відчув, як його увага втікає невідь-куди, хоч підсвідомість пильно стежила, чи не пролунає в голосі головного рахівника якась фальшива нота. Ріб-Адді мав звичку злегка підвищувати голос щоразу, коли досягав такого місця у своєму звіті, яке могло викликати невдоволення Великого Лева – низький прибуток, невиконане зобов’язання, – бо в таких випадках Ланнон щоразу нападав на нього. Це переконувало Ріба-Адді в тому, що Великий Лев – фінансовий геній і від нього неможливо приховати нічого.

Розум Ланнона помандрував геть, зачіпаючись за якісь випадкові думки, перекидаючи розумові камені, аби побачити, що там під ними ховається. Він подумав про Гая й відчув, як холодний вітер повіяв над поверхнею його задоволення. Була якась тріщина в їхній дружбі. Гай змінив своє ставлення до Ланнона, й Ланнон шукав причину такої зміни. Він відкинув думку, що це є наслідком їхнього тривалого відчуження. Причина була в чомусь іншому. Гай став замкненим, потаємним. Він тепер рідко проводив свої ночі в палаці, ділячи гру в кості, вино й сміх із Ланноном. Нерідко, коли Ланнон посилав по нього вночі, то замість того, щоб побачити Гая з лютнею на плечі та новою баладою, яку він збирався проспівати, приходив раб і повідомляв, що Гай хворий або спить, або пише.

На цю думку Ланнон спохмурнів, і тут він почув, як голос Ріб-Адді в його розповіді на мить підвищився, й він обернувся до нього й спопелив його поглядом.

– Що там? – прогарчав він й обличчя писарів пожовкли й побіліли від страху.

Вони низько нахилилися над своїми сувоями.

– Мій володарю, стався важкий обвал скелі в південному кінці шахти, – заникуючись, пояснив Ріб-Адді.

Його ніколи не переставало дивувати, що з великої кількості цифр Ланнон негайно хапався за десятивідсоткове зниження видобутку на одній із десятка маленьких шахт серединного царства.

– Хто там наглядач? – запитав Ланнон і наказав змінити того чоловіка. – Це недбалість, яку не можна терпіти, – сказав Ланнон головному рахівникові. – Зменшується видобуток, гинуть цінні раби. Я радше витрачу більше коштів на кріпильне дерево, це буде дешевше в кінцевому підсумку.

Ріб-Адді продиктував наказ одному з писарів, а Ланнон знову повернувся до вікна та своїх думок про Гая. Він пригадав, як усе було раніше, як присутність Гая надавала пікантності атмосфері, де кожен тріумф здавався ціннішим, а кожне розчарування або лихо було легше пережити. Відбувалося багато чого доброго, коли Гай був тут.

У нечасті хвилини самовідвертості Ланнон розумів, що Гай Бен-Амон – єдине людське створінням, на яке він міг дивитись як на друга.

Становище Ланнона відокремлювало його від інших. Він ні до кого не міг наблизитися в пошуках тепла й комфорту, що їх навіть цар потребує. Дружини й діти боялися його. Вони почувалися скуто в його присутності й розлучалися з ним з очевидною полегкістю.

У всьому своєму царстві він має лише одну особу, наділену мужністю, чесністю і байдужістю до наслідків, яка дозволяла йому жити в присутності царя, не зіщулюючись від страху.

«Він мені потрібен, – подумав Ланнон. – Він потрібен мені набагато більше, аніж я потрібен йому. Усі