Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

що з-під шиї тече йому кров. Жінка зробила невдалу спробу зарізати неборака, і він, як видко, видерся їй з рук та, недорізаний, кинувся втікати. Ті помахи крил його мали щось спільне з безсилим тріпотінням нетлі, і Ганні стало враз важко на серці. «Недобре, – подумала вона, – вагітній жінці дивитися на такі речі». Якась туга лягла їй на душу і вже не випускала з своїх пазурів. Вона знала, що сьогоднішній день зіпсований, боялася, що настрій аж до від’їзду зістанеться поганий, та не вміла тому зарадити.

Не знала, як згаяти день. Сіла в крісло на веранді і знов розкрила томик Гайне. Книжка розгорнулася на тому самому місці. Спитувалася перекладати той вірш:

Не знаю, що сталось зі мною,

що я так сумую в цей день.

Ні, не подобалось. Тоді звернула увагу, що другий рядок в оригіналі писаний ямбом і що ліпше буде так само ямбом його віддати:

Не знаю, що сталось зі мною,

що я такий сумний.

Це вже краще. Далі все пішло гаразд. Не давалися тільки останні рядки, бо рибалка ніяк не хотів у неї топитися. Отож, як не морочилась, мусіла кинути олівця, до кінця не довівши спроби своєї. Ще раз зирнувши на папір, помітила, що рука її написала не «сумний», а «сумна». Отже, підсвідомо якось Ганна застосувала настрій вірша до себе.

Не знала, що їй далі робити. Трохи погосподарювавши, метушилася потім цілий день по кімнаті. Надвечір згадала, що на сукні, яку хоче взяти на дорогу, є плями. Отож заходилася виводити їх бензиною, а потім суконку старанно випрасовувала. На столі лежав неоправлений том Толстого «Анна Кареніна». Необережний рух ліктя – і пляшка з бензиною, в яку забула заткнути корок, перекинулась та розлилась на книжку, що враз уся просякла тим плином. Схопила пляшечку, та вже пізно було. В повітрі завис неприємний запах. «Невдача якась переслідує мене, – подумала собі стиха. – Та, мабуть, на тому ще не кінець». Коли почало смеркатися, хотіла запалити лямпу, та побачила, що в ній замало нафти. Отож запалила свічку, щоб винести на веранду; може, вітер не задме. Та свічка була затонка і не трималася в поставці; впала впрост на бензиною залитий томик Толстого, що спалахнув, мов целюльоїд. В нестямі хотіла була схопити книжку, та в руці її залишився тільки віддертий шматок обкладинки з початком заголовку «АННА…» Вітер повіяв його ген у садок, і там він білою плямою ліг на траву. Ім’я її Анна. Ця подія сповнила її якимсь забобонним страхом і передчуттям якогось невідомого лиха. Подивилась на свою трохи обпалену руку, на купку попелу, що лишилася від твору Толстого, і поклала собі лягти сьогодні якомога раніше до ліжка, щоб не наразитися на дальші несподіванки.

Напружені нерви вимагали розпруження. Сон був неспокійний, і видива його складалися з уривків денних вражень. Перед нею розливалася широка ріка, але то була ріка з бензини, запах якої сповнював повітря. Рікою плив напіврозгорнений том «Анни Кареніної», а в ньому, як у човні, примостилася вона. Десь далеко, сидячи під хрестом, на могилі Шевченка співала Льореляй, але не гайнівську пісню, а «Як умру, то поховайте». Вона пливла на той спів і раптом побачила, що перед нею зовсім не гора з могилою, а дім. З вікна другого поверху гукає на неї військовий, та вікно те не чотирикутне, а округле, мале; він скаржиться, що не може ним вискочити. В кімнаті його літає велика нетля, яка теж шукає виходу, але в міру того, як зближається до вікна, вона зростає, робиться великою, як курка, і не пролазить. З даху злітає червоний, великий, мов гайстер, півень, що хоче ту нетлю задзьобати. Він летить просто в оте округле вікно, сургучем розпливається в ньому, стає великою, круглою печаткою. Ганна бачить перед собою тільки високу білу стіну без вікон і дверей, а на ній, вгорі, оту велику, червону, криваву печатку, немов на велетенського розміру листі, якого вона вчора відіслала.

Ганна прокидається, вся облита холодним потом, і бачить: у вікно їй світить великий, червоний, круглий, мов печатка, місяць уповні.

Сонце вже підбивалося вгору, коли Ганна взяла кошика, щоб піти закупити городини. На вулиці увагу її притяг невеличкий сірий віслюк, власність дітей городника, що мешкав у скрайньому домику. Вони з ним завжди бавилися, а тепер він стояв по самій середині вулиці і ненастанно сурмив. Люди проходили й сміялись. Діти намагалися зрушити його з місця, тягли за мотузок, та дарма. Осел стояв непорушно і кричав, хоч як на нього гавкав лягавий собака з довгими вухами, що люто стрибав навколо. Деякі зацікавлені спинялись і дивились.

По сніданні заходилася Ганна залагоджувати останні справи перед від’їздом. Пішла шукати по крамницях яких-небудь цяцьок, щоб завезти в дарунок дітям швагрової. Та в ті часи важко було знайти щось путяще. Війна та революція знищили промисловість і цієї галузі. Десь на рундуку побачила великі метелики ручної роботи з різнокольорового тонкого паперу. Ці метелики нагадували їй нетлю, що так трагічно загинула, і вона не хотіла їх брати. Далі побачила півників з червоними, колесом закрученими хвостами. Але й вони зводили їй на пам’ять неприємний випадок, якого вона вчора вранці свідком була, тому пройшла і повз них. Спинилася перед вікном книгарні-антикваріяту і почала читати заголовки виставлених книжок. Внизу побачила старе видання казок братів Ґріммів. На палітурці наліплена кольорова обкладинка, відома всім картина з казки про бременських музик: віслюк, зіп’явшись на задні ноги, передніми сперся на ґзимс вікна, на ньому собака, на собаці кіт, на коті півень. Усі вони заглядають у хату. Оце буде добрий дарунок для дітей. Далі, вгорі, у лівому кутку око її доглянуло відкриту титульну сторінку: «Лев Толстой. Анна Каренина». Щось усередині їй засмоктало, занудило, їй раптом забракло повітря. Господар крамниці саме вийшов і, помітивши, куди скерований погляд її, проспівав:

– Собрание сочинений Льва Толстого в шестнадцати томах.

За власником вийшов з книгарні з двома грубими книжками професор Ступин, у якого чоловік її колись слухав лекції. Вони добре зналися. Професор, простягши руку, привітно всміхнувся і почав розпитувати про чоловіка. Ганна відповіла, що він на Кавказі і що сама вона збирається післязавтра поїхати пароплавом до Канева, а звідти до свекрухи. Професор сказав, що з цілим гуртом студентів і студенток теж вибирається у подорож тим самим пароплавом:

– Отож поїдемо разом.

Погляд її раптом прикипів до червоної близни, що тяглася від підборіддя через шию професорову. Він помітив, куди