Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

у лісі, про якогось монстра, який не вміє боксувати.

Мікаель тільки моргав і нічого не міг зміркувати. Нарешті він труснув головою і простяг руку по штани.

Паоло Роберто, що лежав на ліжку в одних боксерських шортах, мав досить жалюгідний вигляд. Мікаель чекав годину, перш ніж йому вдалося до нього потрапити. Ніс Паоло Роберто був загіпсований, брова, на яку наклали п’ять швів, заклеєна пластиром, ліве око заплило. На ребра був накладений бандаж, а по всьому тілу виднілися синці і садна. Ліве коліно теж було в гіпсі.

Мікаель Блумквіст приніс йому кави в паперовому стаканчику з кавового автомата, що стояв у коридорі. Кинувши критичний погляд на його обличчя, Мікаель сказав:

— Вигляд у тебе як після автомобільної аварії. Розповідай, що сталося!

Паоло Роберто похитав головою і подивився на Мікаеля:

— Бісів монстр!

— Що сталося?

Паоло Роберто знову похитав головою і почав роздивлятися свої руки. Кісточки були так сильно розбиті, що він заледве тримав у руці стаканчик. Йому й раніше доводилося бувати в гіпсі. Його дружина досить прохолодно ставилася до боксу і тепер страшенно злитиметься.

— Я боксер, — мовив він. — Тобто я хочу сказати, коли я був діючим професіоналом, я не виходив на ринг проти абикого. Бувало, що мене духопелили, але я вмію і битися, і тримати удар. Коли я когось б’ю, це означає, що він у мене відпочиватиме, бо йому буде боляче.

— А з тим мужиком, значить, усе було не так.

Паоло Роберто утретє похитав головою. А далі спокійно і докладно розповів про все, що сталося цієї ночі.

— Я завдав йому принаймні тридцять ударів. Чотирнадцять або п’ятнадцять разів у голову. Чотири рази в щелепу. Спочатку я бив з обережністю: я ж не хотів убити його, я тільки захищався. Але під кінець я викладався вже повністю. Одним з цих ударів я, ймовірно, зламав йому щелепу. Але цей бісів монстр тільки обтрусився і продовжував наступати. Це ж, сто чортів, ненормально для звичайної людини!

— Як він виглядав?

— У нього статура бронебійного робота. Я не перебільшую. Він вище двох метрів на зріст і важить, напевно, близько ста двадцяти — ста тридцяти кілограмів. Я не жартую, коли кажу, що це суцільні м’язи й армований скелет. Білявий гігант, який навіть не відчуває болю.

— Ти раніше ніколи його не бачив?

— Ніколи. Він не боксер. Але частково все-таки і боксер теж.

— Тобто як це?

Паоло Роберто трохи подумав:

— Він не мав уявлення про те, як повинен діяти справжній боксер. Усі мої фінти проходили успішно, я міг обдурити його, щоб пробитися крізь його захист, він не тямив, як треба рухатися, щоб уникнути удару. Він на цьому зовсім не розумівся. Але водночас він намагався працювати як боксер. Він правильно тримав руки і весь час зберігав стійку. Враження було таке, неначе він ходив на тренування з боксу, але не слухав нічого з того, що казав йому тренер.

— Так-так…

— Мені і дівчині врятувало життя те, що він так повільно рухався. Перед кожним свінгом він заздалегідь про нього сигналізував, тому я встигав відхилитися або парирувати. Йому вдалося двічі пробити мій захист: спочатку ударом в обличчя, і ти сам бачиш результат, а потім по корпусу, і цей удар зламав мені ребро. Але обидва рази удари були змазані. Якби він ударив як слід, він би зніс мені черепок.

Паоло Роберто несподівано зайшовся реготом.

— Ти що?

— Я переміг! Цей дурень хотів мене вбити, а я переміг. Мені вдалося вкласти його. Але для цього знадобилася дошка!

Відсміявшись, він сказав:

— Якби Міріам Ву не загилила йому як слід у пах у потрібний момент, ще невідомо, чим би все скінчилося.

— Паоло, я страшенно, страшенно радий, що ти переміг. Міріам Ву скаже те ж саме, коли прокинеться. Ти чув що-небудь, як там у неї справи?

— Вона має приблизно такий самий вигляд, як і я. У неї струс мозку, зламано кілька ребер, перелом перенісся і відбиті нирки.

Мікаель нахилився до Паоло Роберто і поклав руку йому на коліно:

— Якщо тобі будь-коли знадобиться моя допомога… — сказав Мікаель.

Паоло Роберто кивнув і спокійно посміхнувся.

— Блумквісте! Якщо тобі знову знадобиться допомога…

— То що?

— То поклич Себастьяна Лухана.

Розділ 26

Середа, 6 квітня

Близько сьомої ранку інспектор кримінальної поліції Ян Бубланськи в’їхав на парковку перед Сьодерською районною лікарнею і відразу побачив Соню Мудіґ. Сьогодні він прокинувся від дзвінка Мікаеля Блумквіста і тепер мав поганющий настрій. Зрозумівши нарешті, що вночі сталося щось незвичайне, він, у свою чергу, розбудив Соню. Зустрівшись у вестибюлі з Блумквістом, вони разом з ним піднялися в палату, де лежав Паоло Роберто.

Інспектору важко було відразу розібратися в усіх деталях, але врешті-решт він зрозумів, що Міріам Ву було викрадено, а Паоло Роберто вислідив викрадача. Авжеж, одного погляду на обличчя професійного боксера було досить, щоб стало ясно, хто кого вислідив! Як зрозумів інспектор Бубланськи, ускладнення минулої ночі вивели слідство на цілком новий рівень. Схоже, що в цій триклятій справі все йде не по-людськи!

Соня Мудіґ поставила перше питання, що мало істотне значення: яким чином Паоло Роберто виявився причетним до розвитку подій?

— Я по-дружньому ставлюся до Лісбет Саландер.

Бубланськи і Соня спантеличено перезирнулися:

— І яким чином ви з нею познайомилися?

— Лісбет Саландер — моя спаринг-партнерка.

Бубланськи підвів очі ген під стелю. Соня Мудіґ несподівано і неввічливо захихотіла. Дійсно, в цій справі все, здається, відбувається не як у нормальному житті, навпаки, все непросто і не так, як має бути. Поступово вони з’ясували все найбільш істотне.

— Я хочу зробити кілька зауважень, — сухо сказав Мікаель Блумквіст.

Обоє поліцейських обернулися до нього.

— По-перше. Прикмети водія фургона збігаються з прикметами того чоловіка, що я про нього казав, який напав на Лісбет Саландер у тому ж місці на Лундаґатан. Високий блондин з кінським хвостом і пивним черевом. Добре?

Бубланськи кивнув.

— По-друге. Мета викрадення полягала в тому, щоб дізнатися від Міріам Ву, де переховується Лісбет Саландер. Отже, ці два блондини полювали за Лісбет Саландер ще за тиждень до того, як сталося вбивство. Згодні?

Мудіґ кивнула.

— По-третє. Якщо в цій п’єсі виявилися нові дійові особи, значить, Лісбет Саландер уже не та «божевільна одиначка», якою нам її малювали.

Ні Бубланськи, ні Мудіґ на це нічого не відповіли.

— Мабуть, нелегко уявити собі, що мужик з кінським хвостом — це член лесбійської ліги сатаністок!

У Мудіґ трохи здригнулися губи.

— І нарешті, по-четверте. Я вважаю, що ця