Читати книгу - "Жак-фаталіст"

мені тільки трохи розсердити Жака чи його пана, от і почнеться сварка, а як почну її я, хтозна тоді, коли вона скінчиться! Але насправді Жак покірно відповів панові:

— Я не перебиваю вас, пане, а розмовляю з вами, як ви самі й дозволили.

Пан. Хай так, але це не все.

Жак. Яку ще похибку міг я зробити?

Пан. Ти біжиш попереду оповідача і відбираєш у нього його належну втіху від твого здивування. А коли ти задля пихи зовсім недоречної проникливості відгадав те, що оповідач мав тобі сказати, йому лишається тільки мовчати, і я мовчу.

Жан. Ох, пане мій!

Пан. Будь прокляті розумні люди!

Жак. Згоден. Але ж ви не будете такий жорстокий…

Пан. Погодься, що ти цього вартий.

Жак. Згоден. Але попри все те ви подивитесь, котра година, понюхаєте табаки, гнів ваш ущухне, і ви почнете далі свою історію.

Пан. Це ледащо робить зі мною що йому заманеться…

За кілька днів по цій розмові шевальє знову прийшов до мене. Виглядав він переможцем.

— Ну, друже, віритимете наступного разу в мої завбачення? Казав же я вам, що ми дужчі, і ось лист від Агати. Так, лист, лист від неї…

Лист був дуже ніжний; докори, скарги і таке інше. І от я знову почав у них бувати.

Читачу, ви відклали книжечку. У чім же річ? Я, здається, зрозумів вас: вам хочеться побачити того листа. Пані Ріккобоні[295] не проминула б показати його вам. Певно, ви пожалкували й за тим листом, що пані де Лапомрей продиктувала двом святобожницям. Хоч написати того листа багато важче, ніж Агатиного, і хоч про свій хист я не надто високої думки, проте гадаю, що з цим упорався б, але лист не був би оригінальний, він виглядав би так само, як величні промови Тіта Лівія[296] в його «Римській історії» або кардинала Бентівольо[297] в його «Фландрських війнах». Читати їх приємно, але вони нищать ілюзію. Історик, що домислює своїм персонажам слова, яких вони не казали, може домислити їм і вчинки, яких вони не робили. Отож благаю вас ласкаво обійтись без цих двох листів і читати далі.

Пан. Мене спитали про причину мого зникнення, я сказав те, що мені забажалося. З моїх слів задовольнились, і все пішло далі звичайним ладом.

Жак. Тобто ви далі витрачались, а ваші любовні справи вперед не просувалися.

Пан. Шевальє розпитував мене про них і аж ніби гнівався.

Жак. Він, може, й справді гнівався.

Пан. А чому?

Жак. Чому? Тому…

Пан. Закінчуй же свою думку.

Жак. Остережуся; треба дати оповідачеві…

Пан. Моя наука тобі на користь, дуже радий… Одного дня шевальє запропонував удвох погуляти. Ми поїхали на цілий день за місто. Вирушили рано. Пообідали в корчмі й повечеряли. Вино було чудове, пили ми багато, говорячи про уряд, релігію та любощі. Шевальє ніколи ще не виявляв до мене такої довіри, такої приязні. Він розповів мені всі пригоди свого життя напрочуд відверто, не втаївши ні доброго, ні лихого. Він пив, обнімав мене, плакав від ніжності. Я пив, обнімав його та й собі плакав. У всій своїй минулій поведінці він дорікав собі тільки одним учинком. За цей учинок, казав він, його мучитиме совість до могили.

— Звіртеся своєму приятелеві, шевальє, це допоможе вам. У чім річ? Якийсь грішок, що його вагу ви перебільшуєте через свою делікатність.

— Ні, ні! — скрикнув шевальє, похиливши голову на руки й затуливши від сорому обличчя. — Це гидота, непрощенна гидота. Чи повірите? Я, шевальє де Сент-Уен, один раз обдурив, атож — обдурив, обдурив свого приятеля.

— Як же це трапилось?

— Лишенько! Ми бували в одному домі, як я з вами. Там була дівчина, як Агата. Він закохався в неї, а вона мене кохала. Він витрачав гроші задля неї, а я тішився її ласками.

Мені ніколи не ставало сміливості признатись йому в цьому, та коли б ми знову здибались, я б сказав йому все. Ця огидна таємниця, що я ношу в глибині свого серця, гнітить мене, це — тягар, від якого я доконечно мушу звільнитись.

— Добре зробите, шевальє.

— Ви мені радите це?

— Безумовно раджу.

— А як, на вашу думку, поставиться до цього мій приятель?

— Якщо він вам приятель, якщо він справедливий, він знайде вибачення вам у собі самому. Його зворушить ваша щирість і ваше каяття, він обніме вас і зробить те, що я зробив би на його місці.

— Ви так гадаєте?

— Я так гадаю.

— І ви так зробили б?

— Безперечно…

Умить шевальє підводиться, підходить до мене, розкривши обійми, і каже мені:

— Так обніміть же мене, мій друже.

— Як, шевальє?! — сказав я йому. — Це ви? Це я? Це та пройдисвітка Агата?

— Атож, друже. Але я звільняю вас від вашого слова, ви вільні вчинити зі мною як знаєте. Коли ви гадаєте, як і я, що образу, якої я вам завдав, вибачити не можна, то підведіться, залиште мене, дивіться на мене довіку з презирством, покиньте мене на поталу моєму сумлінню та ганьбі. Ох, друже, коли б ви знали, яку владу здобуло над моїм серцем це зіпсуте створіння! Я народився чесним. Подумайте, як я мусив страждати від негідної ролі, яку мені було накинуто. Скільки разів відвертав я очі від неї і втупляв їх у вас, стогнучи від її і моєї зради. Неймовірна річ, що ви цього ніколи не помічали…

Тим часом я стояв непорушний, як скам'янілий стовп. Я ледве чув, що каже шевальє. Я скрикнув:

— Ох, негіднице! О, шевальє, — ви, ви, мій приятель?

— Так, я був і досі є вашим приятелем, бо, щоб вирвати вас із тенет тієї особи, я розкрию секрет, причому більше її, ніж мій. Я не можу змиритися з тим, що ви нічого не дістали від неї в нагороду за все зроблене для неї… (Тут Жак засміявся і засвистів.)

Але ж це «Правда у вині» Колле[298]… — Ви не розумієте, що кажете, читачу. Ви хочете показати свій розум, а насправді ви — дурень. Це правди у вині мало, бо, навпаки, у вині — брехня. Я сказав вам грубість, читачу, мені прикро, перепрошую.

Пан. Мій гнів угамувавсь потроху. Я обняв шевальє; він знову сів, спершись ліктями на стіл і затуливши кулаками очі. На мене він не зважувався глянути.

Жак. Він був такий зажурений, і вам стало його жаль, ви здобрились і ви втішили його?..