Читати книгу - "Інферно"

мені вдасться перейти місток пішки, а звідти я вже зможу добратися до...

— Нікуди ти не підеш, Сієнно, — твердо заперечив Ленґдон.

— Роберте, я повернулася лише тому, що знала: я маю тобі дещо пояснити. Тепер ти маєш ці пояснення.

— Ні, Сієнно, — відказав Ленґдон. — Ти повернулася тому, що тікала все своє життя, допоки нарешті не збагнула, що тікати вже не в змозі.

Сієнна похнюпилася.

— А що мені робити? — спитала вона, дивлячись, як гелікоптер кружляє над водою. — Вони запроторять мене до в’язниці, тільки-но спіймають.

— Ти не зробила нічого лихого, Сієнно. Це ж не ти створила вірус... і не ти вивільнила його.

— Так, але я зробила чимало, щоб завадити ВООЗ знайти його. Навіть якщо я не опинюсь у турецькій тюрмі, мені доведеться постати перед якимось міжнародним трибуналом за звинуваченням у біологічному тероризмі.

Гуркіт гелікоптера став гучнішим, і Ленґдон глянув на далекі причали. Машина зависла на місці і, збурюючи воду лопатями, обмацувала прожектором пришвартовані човни.

Ленґдон побачив, що Сієнна кинеться навтьоки будь- якої миті.

Послухай мене, будь ласка, — сказав він, пом’якшивши тон. — Знаю, тобі довелося багато пережити, знаю, що ти налякана, але мусиш мислити глибше й ширше. Бертран створив цей вірус. А ти намагалася його зупинити.

— Але ж мені не вдалося.

— Так, і тепер представникам наукових і медичних кіл доведеться потрудитися, щоб дослідити цей вірус у повному обсязі. Можливо, є якийсь спосіб нейтралізувати його... або хоча б розпочати роботи в цьому напрямку. — Пронизливий погляд Ленґдона всвердлився в неї. — Сієнно, світ має знати те, що знаєш ти. Тому ти не можеш ось так зникнути.

Тендітні плечі Сієнни знову здригнулися, немов із неї ось-ось мали вирватися потоки печалі й розпачу.

— Роберте... я не знаю, що мені робити. Поглянь на мене. — Вона провела долонею по лисій голові. — Я перетворилася на потвору. Як я можу...

Ленґдон ступив крок уперед і огорнув її руками. Він притис Сієнну до грудей, відчув, як тремтить її тіло, відчув її крихкість. І тихо прошепотів їй на вухо:

— Сієнно, я знаю, тобі хочеться втекти, але я не дозволю. Рано чи пізно тобі доведеться повірити — хоча б комусь.

— Але я не можу... — хлипала вона. — Я навіть не знаю, як це робиться.

Ленґдон пригорнув її до себе ще міцніше.

— А ти почни з малого. Наважся на перший маленький крок — повір мені.

Розділ 100

Від різкого брязкоту металу об метал у фюзеляжі транспортного літака С-130 Начальник аж підскочив. Надворі хтось гепав у дверцята руків’ям пістолета, вимагаючи, щоб його пустили всередину.

— Усі залишаються на місцях, — скомандував пілот літака, рушаючи до дверей. — Це турецька поліція. Вони щойно під’їхали до літака.

Начальник і Ферріс обмінялися швидкими поглядами.

З усього хаосу панічних дзвінків, які приймав персонал ВООЗ на борту літака, Начальник збагнув, що їхнє завдання з локалізації інфекції провалилося. «Цобріст втілив свій план, — подумав він. — І моя організація допомогла йому в цьому».

По той бік дверей владний голос щось вигукував турецькою.

Начальник скочив на ноги.

— Не відчиняйте дверей! — наказав він пілоту.

Пілот різко зупинився й люто зиркнув на Начальника.

— Аз якого це бісового дива?

— ВООЗ — це міжнародна гуманітарна організація, — відповів Начальник, — і цей літак є суверенною територією!

Пілот похитав головою.

— Пане, літак перебуває на стоянці в турецькому аеропорту, і допоки він не покине повітряний простір цієї країни, на нього поширюються її закони. — І пілот знову рушив до виходу й відчинив двері.

У салон зазирнули двоє. Серйозний вираз їхніх облич свідчив, що вони не жартують і не налаштовані на поблажливість.

— Хто капітан цього судна? — спитав один із поліцейських англійською із сильним акцентом.

— Я, — відповів пілот.

Поліцейський подав йому два аркуші паперу.

— Це документи на арешт. Ці двоє пасажирів мусять піти з нами.

Пілот швидко проглянув папери і зиркнув на Начальника з Феррісом.

— Зателефонуйте доктору Сінскі, — наказав Начальник пілоту літака. — Ми перебуваємо тут із міжнародною місією для невідкладного розв’язання кризової ситуації.

Один із поліцейських зміряв Начальника поглядом і презирливо пхикнув.

— Доктору Елізабет Сінскі? Директорці Всесвітньої організації охорони здоров’я? Та вона ж сама й наказала заарештувати вас!

— Цього не може бути, — відказав Начальник. — Ми з паном Феррісом прибули до Туреччини, щоб допомогти доктору Сінскі!

— Мабуть, погано допомагали, — озвався другий поліцейський. — Доктор Сінскі зателефонувала нам і назвала вас обох організаторами біологічного теракту на території Туреччини. — Він витяг наручники. — Ви підете з нами до відділка на допит.

— Я вимагаю адвоката! — скрикнув Начальник.

Через півхвилини на нього й Ферріса начепили наручники, силоміць випроводили з літака й грубо заштовхали на заднє крісло чорного седана. Авто рвонуло геть і помчало бетонним покриттям летовища до віддаленого кутка аеропорту, де зупинилося біля огорожі із сітки-рабиці. Ворота відчинилися, й авто проїхало крізь них. Опинившись поза межами огорожі, яка тягнулася по периметру аеропорту, чорний седан, проскакавши ковбанями через пустище, усіяне скелетами старих літаків та уламками списаного аеродромного обладнання, зупинився перед старим службовим приміщенням.

Двоє людей в уніформі вискочили з авта й уважно обдивилися прилеглу територію. Вочевидь, задоволені тим, що їх ніхто не бачить, вони швидко поскидали уніформу й викинули її геть. А потім допомогли Феррісу й Начальнику вибратися з авта і зняли з них наручники.

Начальник потер зап’ястя й подумав, що без наручників якось краще живеться.

Ключі від авта — під килимком, — сказав один з агентів, кивнувши на білий мікроавтобус, що стояв неподалік. — В автобусі є мішок з усім, що ви прохали: проїзні документи, телефони з картками, одяг і декотрі інші речі, які, на нашу думку, вам можуть знадобитися.

— Дякую, — сказав Начальник. — Молодці хлопці.

— Просто добре треновані, сер.

І з цими словами двоє турків сіли до чорного седана й подалися геть.

«Сінскі однаково мене просто так не відпустила б», — переконував себе Начальник. Відчувши це ще перед посадкою в Стамбулі, він встиг надіслати місцевому відділенню Консорціуму електронною поштою термінове повідомлення, у якому йшлося про те, що, можливо, йому з Феррісом знадобиться термінова евакуація.

— Гадаєте, вона переслідуватиме нас? — спитав Ферріс.

— Хто, Сінскі? Так, — кивнув