Читати книгу - "Інферно"

Начальник. — Безумовно. Хоча, гадаю, нині вона має важливіші клопоти.

Двоє чоловіків увібралися до білого мікроавтобуса, і Начальник швидко обнишпорив мішок, знайшов необхідні документи і про всяк випадок приготував їх. Видобувши з мішка бейсболку, Начальник витяг із неї акуратно загорнуту маленьку пляшечку щотландського віскі «Гайленд-парк» і начепив бейсболку на голову.

«Молодці хлопці».

Начальник поглянув на жовтувату рідину в пляшці й подумав, що вона може зачекати до завтра. «Хоча, — тут він уявив собі розчинний мішок Цобріста, — ще невідомо, яким воно буде, оте завтра. Я порушив своє основне правило, — подумав Начальник. — Я здав свого клієнта».

Начальник відчув себе якимось неприкаяним, наче плив навмання за течією, що несла його невідомо куди. Він знав: найближчими днями світ накриє хвиля повідомлень про катастрофу, у якій він відіграв чималеньку роль. «Без мене цього б не сталося».

Уперше за все своє життя чоловік відчув, що необізнаність і нейтралітет уже не дають йому моральної переваги. Демонстративне й навмисне небажання знати, самоусунення від проблем припинило бути невразливою моральною позицією. І його пальці висмикнули корок із пляшки шотландського віскі.

«Пий і лови кайф, — сказав він собі. — Так чи інак, а жити тобі лишилося недовго».

Начальник надовго припав до пляшки, насолоджуючись теплом, яке полилося йому в горло.

Раптом темряву прорізали фари й блакитні проблискові маячки поліцейських авт, які швидко оточили їх з усіх боків.

Начальник підскочив і панічно озирнувся навсібіч... а потім сів і закляк мов камінь.

«Утекти неможливо».

Коли працівники турецької поліції з гвинтівками напоготові наблизилися до автобуса, Начальник зробив останній ковток віскі й спокійно підняв над головою руки.

Цього разу він знав, що то не його люди.

Розділ 101

Швейцарське консульство в Стамбулі розташоване по Левент-плаза, 1, в ефектному ультрасучасному хмарочосі. На лінії горизонту давньої столиці його увігнутий фасад із блакитного скла нагадує футуристичний моноліт.

Майже годину тому Сінскі, покинувши підземелля, приїхала сюди, щоб організувати в одному з офісів консульства тимчасовий командний пункт. Місцеві радіостанції гуділи новинами про панічну втечу публіки із завершального концерту в міському резервуарі, де оркестр виконував симфонію Ференца Ліста «Данте». Про деталі не повідомлялося, але присутність міжнародної медичної групи в захисних костюмах спричинилася до найнеймовірніших чуток.

Сінскі стояла, дивлячись у вікно на вогні великого міста, й почувалася страшенно самотньою. Вона інстинктивно простягла руку до амулета, але на звичному місці його не знайшла. Дві половинки розбитого талісмана лежали тепер у неї на столі.

Щойно директорка ВООЗ завершила координацію в часі цілої низки зустрічей, які мали відбутися в Женеві впродовж кількох найближчих годин. Фахівці з різних агенцій уже виїхали, і Сінскі сама планувала невдовзі вилетіти зі Стамбула, щоб їх поінформувати про те, що сталося. Якась милосердна людина з нічного персоналу консульства принесла їй чашку гарячої справжньої турецької кави, яку Сінскі не забарилася випити.

Молодик із персоналу консульства зазирнув у розчинені двері її кабінету.

— Пані! З вами хоче поговорити Роберт Ленґдон.

— Дякую, — відповіла вона. — Нехай зайде.

Двадцять хвилин тому Ленґдон зв’язався із Сінскі по телефону й розповів їй, що Сієнна Брукс втекла від нього, викрала моторний човен і подалася в море. Сінскі вже чула цю новину від представників влади, які й досі обшукували прилеглу територію, але безрезультатно.

Коли висока постать професора замаячила у дверях, Елізабет Сінскі ледь упізнала його. Костюм Ленґдона був брудний, темне волосся скуйовдилося, а очі були запалі й втомлені.

— Професоре, з вами все гаразд? — спитала Сінскі, підводячись.

Ленґдон стомлено всміхнувся.

— Так. Проте бувало й легше.

— Прошу, — сказала вона, кивнувши на стілець, — сідайте.

— Ота зараза, яку винайшов Цобріст... — почав він без передмов, — я гадаю, вона вирвалася на волю ще тиждень тому.

Сінскі терпляче кивнула.

— Так, ми дійшли того самого висновку. Допоки про які-небудь симптоми не повідомлялося, однак ми вже готуємо окремі проби для поглибленого аналізу. На жаль, може пройти кілька днів чи навіть тижнів, поки ми не дізнаємося, що це за вірус... і на що він здатен.

— Це векторний вірус, — заявив Ленґдон.

Сінскі ошелешено схилила набік голову, вражена тим, що професор мистецтвознавства знає цей термін.

— Перепрошую?

— Цобріст створив поширюваний повітрям вірус, здатний змінювати ДНК людини.

Сінскі підвелася так рвучко, що аж стілець упав. «Цього й близько не може бути!»

— Звідки ви це знаєте?

— Від Сієнни, — тихо відповів Ленґдон. — Вона сама мені про це сказала. Півгодини тому.

Сінскі вперлася долонями в стіл і поглянула на Ленґдона з несподіваною недовірою.

— Отже, вона не втекла?

— Звісно, що втекла, — відповів Ленґдон. — Я не зміг спіймати її, і вона помчала на катері в море, маючи змогу зникнути назавжди. Але потім передумала. І повернулася з власної волі. Сієнна хоче допомогти з розв’язанням цієї кризи.

Із вуст Елізабет Сінскі вирвався різкий недобрий сміх.

— Вибачте, але я не схильна довіряти пані Брукс, особливо коли вона робить притягнуті за вуха заяви.

— А я довіряю їй, — сказав Ленґдон незворушним тоном. — Тому якщо вона стверджує, що це векторний вірус, вам би краще поставитися до цієї заяви серйозно.

Раптом Сінскі відчула, що страшенно втомилася і що її мозок через силу аналізує слова Ленґдона. Вона підійшла до вікна й виглянула на вулицю. «Векторний вірус, що змінює людську ДНК?» Хоч як би жахливо й неймовірно це не звучало, але вона мусила визнати, що певна химерна логіка в цьому є. Зрештою, Цобріст був генним інженером і знав із перших рук, що найменша мутація в одному-єдиному гені може призвести до катастрофічних змін у людському тілі: появи ракових пухлин, порушення функцій внутрішніх органів і захворювань крові. Навіть така жахлива ХЕороба, як кістозний фіброз, жертва якого аж потопає у власному слизу — спричиняється не чим іншим, як невеличкою вадою в регуляторному гені хромосоми номер сім.

Нещодавно фахівці почали лікувати ці генетичні захворювання рудиментарними векторними вірусами, що впорскувалися безпосередньо в тіло пацієнта. Ці незаразні віруси були запрограмовані так, щоб пройти тілом людини і вмонтувати нові запасні ДНК на місце пошкоджених секцій. Однак ця технологія, як і всі інші, мала негативний бік. Ефект від використання векторного вірусу може бути як корисним, так і шкідливим — залежно від намірів генного інженера. Якщо векторний вірус навмисне, з лихим наміром запрограмувати так, що він вмонтовуватиме в здорові клітини пошкоджені ДНК, то