Читати книгу - "Яса. Том 2"

твої одноплемінці за морем — собаки, невірні, товчи їх, вбивай, ріж. Той крик обступив його з усіх боків, сповнив іншої, нової любові до рідного краю й ненависті до ворогів. Тільки тут, серед цих гарячих скель, дурманних чужих запахів, зрозумів до кінця, що таке рідна земля й рідний народ. Чому гинуть за них у лютих битвах козаки, чому край рідного поля стільки літ стоїть його добрий і сумирний дядько Мокій Сироватка. Йому аж запекло в грудях, і сповнилося гордощами серце за простого козака — Мокія Сироватку. Тієї миті він побачив його зовсім по—іншому, не нужденним чоловіком, не сіромахою, а гордим мужем, звитяжцем, який тримає на своїх плечах усе Дике Поле, і Великий Луг, і Січ, і всю Україну. Таким і справді був його дядько. Тепер знав доконечно: всі чорні сили світу не змусять його відцуратися батьківщини.

— Він сам собака, — сказав Лаврін, — й пусті твої слова, товмачу. Псарські вони, а не людські…

— Мовчи, нещасний, — зашипів товмач. — Схаменися. Ти занапащаєш не тільки себе. Та красива дівчина стала на згоді одразу. Й просила мене сказати, що любов — Боже провістя, за неї Бог прощає все.

Те було страшніше за смерть. Лаврін відчув, як гойднувся під ногами східець і попливла кудись довга кам’яниця. В грудях щось обірвалося, там стояли глухе ридання й невимовний біль. На мить йому стало шкода й себе, до розпачу шкода: доля поклала йому на душу не тільки своє, а й Киліянине життя. Він знав, що не похитнеться у своїй правді, однак те не полегшувало мук. Думка гарячково плуталася в якихось хащах, шукаючи порятунку Киліяні, й скрізь натикалася на камінний мур. Гарячий вогник, що було спалахнув у грудях у першу мить, коли почув товмачеві слова, погас, він погасив його сам і не шкодував за тим. Карався тільки Киліяниним горем, її життям і любов’ю. А світ стояв як двоє вікон: чорне й біле, — мусив вибрати чорне? За ці два дні в темній кам’яниці він передумав усе, привів у злагоду з душею, з Богом всі помисли, всі жадання, всі надії. Надії поховав доконечно, сподівання — теж, він думав тільки про те, як померти з гідністю, по — козацьки. Боявся звікувати життя в підземній кам’яниці, стати таким же білим і німим, як і кайданник, але примирився й з тим. Майнула думка, що його й до кайданника посадили, аби дужче налякати, аби зламати волю. Душа прагнула молитви, але молитва губилася в хаосі думок, мирське чіплялося за боже, воно переважало — допоки живе, допоки страждає.

Тупала нагорі нога в жовтім сап’яновім чоботі, ага гнівно кликав товмача, й той, пригнувшись, проскрипів йому востаннє:

— Ну, кажи?!

— Не можу я, — важко видихнув Лаврін. Світ помертвів йому в очах. — Не можу!

— Нещасний! — закричав товмач. — Ти занапастив себе і її. Я хотів тобі добра, кяфіре!

Лаврін не почув, як зачинилися двері. Тільки щезло з — перед очей світло й він знову опинився в липкій, задушливій темряві. Сидів на приступці сходів, зронивши на руки голову, на мить його полишили думки й сила — все. Відтак повільно приходив до тями. Спогадував розмову, й біль шматував серце. А десь у глибині свідомості жило інше почуття: своєї правоти, а ще — зловтіхи. Вперше подумав про візира як про живу людину. Великий візир хотів купити його душу. Для чого це йому? Либонь, щоб погоїти свою власну. Мабуть, хоче хоч чимось примоцулити болячку по згубній для власного війська налозі на Січ, хоче в такий спосіб зловтішитися, возвеличитись над козаками. Звичайно, він, Лаврін, для тих державців ніщо, комашка, але їм важать власні невдачі, вони дратуються з того й хочуть хоч трохи помастити синці. Лаврін знав — з його душі цілющої мири не вичавлять для себе й краплі. Він став навколішки й гаряче молився. Спочатку йому заважали молитися очі Киліяни, вони проступали з темряви, кликали його, але поволі віддаленіли, він уже бачив не Киліяну, а Божу Матір — в образі, який назавжди запам’ятався з ікони в січовій церкві. Божа Мати дивилася скорботно й співчутливо.

Для нього Божа Мати була ще й просто матір’ю — іншої матері не пам’ятав.

II

Ясного, погожого ранку стара, скрипуча галера з чорними вітрилами повезла радника дивану агу Сулеймана Кегая на острів Родос у вічне вигнання.

Того ж ранку сторожа вивела з кам’яниці Лавріна Перехреста. Тут же, біля в’язниці, йому одягли на шию дерев’яне кружало — колодку — й зв’язали руки, хоч стерегло бранця восьмеро аскерів з алебардами на плечах. Його повели до фортечних воріт, де низенький турок з підрізаною бородою, у чорній одежі тримав у поводі віслюка, на якому сиділа Киліяна. Вона була одягнута у біле вбрання, мовби закутана в саван, її обличчя прикривала намітка, така прозора, що Лаврін бачив кожну рисочку, кожен порух брів і спалах очей дівчини. Лаврінові перехопило подих, серце закричало з радості й болю, він аж зупинився, й один аскер вдарив його кулаком межи плечі та вилаявся брутально. По обидва боки віслюка, на якому сиділа Киліяна, теж стояло по двоє аскерів, вони щось гукали до цих, котрі вели Перехреста, й ті, штовхаючи його держаками алебард, притьма погнали під арку воріт. Низенький турок у чорному потягнув слідом віслюка. За ворітьми на них чекав розбурханий натовп. Турки обпали призначених на страту з усіх боків, і аскерам довелося одбиватися алебардами. Доходив до середини рамазан — місяць суворого посту, коли правовірному цілісінький день не можна ні їсти, ні пити, ні курити кальян, ні подивитися на жінку, — голод і спрага катували турків, перепалювали кров на злість. Вони знали, що кьопек — невірний не хоче прийняти їхньої високої віри, готові були роздерти його і дівчину на шматки. Стояв сморід, задуха робила людей ще лютішими.

Найдужче шаленіли дервіші — стрибали, завивали, реготали Лаврінові в обличчя, один — бритоголовий, з обліпленими струп’ям губами — видобув з — під лахміття ножа й намагався вштрикнути ним Перехреста, а коли аскер одіпхнув його, почав штрикати себе. По худих, голих ребрах заструменіла кров, натовп п’янів од неї й лютився ще дужче. Знову через гяура лилася кров правовірного!

Турки ще й того лютували, що стояла суша, якої не знали впродовж багатьох років. Обміліла Мариця, втекла вода з озерець, висохли фонтани. Небо висіло жовтогаряче й жарке, немов було викуване з бронзи.

Лаврін ішов крізь цей каламутний вир спокійно, його не лякала дика ярість,