Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

хлопець. Він знову обережно виглянув — темна фігурка, яка, вочевидь, належала жінці, так само йшла засніженою стежкою. Тільки йшла вона якось понуро, плечі були опущені, а обличчя приховувала хустка. Тут загадкова постать посковзнулася, скрикнула з переляку і вхопилася за гілки кущів.

«Навіщо упирю ходити вдень та ще й хапатися за гілки, щоб утриматися від падіння? Адже упирі бояться сонця й не ковзають! Немає сумнівів, це та сама постать, яку бачила челядь. Але що вона тут робить? А найцікавіше — хто це?» — думав Юрій. Він знову виглянув із-за стовбура — жіноча фігурка вже минула його схованку й пішла собі далі, у глиб зимового лісу. Трохи почекавши, Юрій пішов за нею на відстані, достатній для того, щоби не проґавити й не було чути скрипу снігу під його кроками. Фігурка пішла прямісінько до землянки знахарки Оксани, без стуку відчинила низенькі двері й зникла всередині.

Юрій трохи подумав, а потім швидко підійшов до землянки й теж увійшов туди...

Розділ XХХ. 
ЯК ОТЕЦЬ СЕРГІЙ ЗРОЗУМІВ, ЩО ІНОДІ КОРИСНО СКОЮВАТИ ГРІХИ

Не оціниш солодкості життя,

не скуштувавши гіркоти біди.

Шота Руставелі

Тимофій поспішав із Варшави до Волховиць, намагаючись зупинятися тільки на нічліг. Але була зима, і тому негода часто ставала на його шляху. Перечікуючи її в придорожніх корчмах, Тимофій міг лише безсило злитися. Хлопець прагнув якнайшвидше потрапити додому. Ледве він отримав свободу, першим його гнівним спонуканням було вбити брата. Але потім, обдумуючи всі свої халепи, хлопець дійшов висновку, що Скажений Ярема навмисно пощадив його і тримав усі ці місяці у в’язниці лише для того, щоби вбити Матвія його руками. І навіть знаючи всю гірку правду, Тимофій вагався — а чи має він право мститися рідному брату й убивати його, якщо той і бажав йому смерті й посягнув на його кохану?

«Мабуть, мій брат дуже насолив цьому недолюдкові, якщо він знайшов такий витончений спосіб розрахуватися з ним, — думав Тимофій, коли сидів у корчмі та дивився на хуртовину за вікном. — Цікаво знати чим? Матвій чудово розумів, що князь не пропустить нагоди помститися йому, убивши мене. Тому й видав мене Вишневецькому! Невже князь має рацію, і Матвій дійсно зважився позбутися мене лише через Орисю? З усіх можливих причин ця — найбільш немислима й жахлива, але і найправильніша. Не знаю вже, що й думати! Може, князь збрехав щодо їхнього весілля, щоб я дужче розлютився, але ж звідки він дізнався про мою наречену? Тож усе можливо. Але невже це правда, і Орися проміняла мене на Матвія? Ні, вона не могла так учинити зі мною. Я ніколи не повірю в це! Найімовірніше, він змусив її. Бідолашна моя Орися! Вона тепер мучиться в руках мого брата, а я ніяк не можу до неї доїхати, щоби визволити її від цього негідника. Клята зима!»

Тимофій уже навіть не думав про те, що його кохана стала дружиною іншого. Його більше мучило те, що Орися в біді, страждає, а він безсилий позбавити її мук.

Усьому на світі буває кінець. Настав кінець і подорожі Тимофія — він благополучно й безперешкодно дістався Волховиць наприкінці січня. Уже під’їжджаючи до лісу, за яким був маєток, він зупинився й замислився: «Який же я дурень! Ось приїду додому й відразу потраплю до рук Матвія. Я ж зовсім один, мені не вистояти проти всіх його гайдуків. А він накаже їм мене вбити — просто застрелять, наче собаку. Треба обдумати, як дістатися до Матвія. Саме до нього самого, минаючи його хлопців».

Тимофій зліз із коня й повільно повів його за вуздечку, роздумуючи над цією турботою. «А може, маєток було розграбовано після того, як я звідти поїхав? — подумав Тимофій. — Скільки таких я бачив на своєму шляху! Може, і Волховиці не уникли цієї долі, і Матвія тут немає!» Він дійшов до краю лісу і, стоячи серед стовбурів дерев, побачив, що маєток стоїть цілісінький, ворота замкнені, а над дахом підіймається дим від пічних труб. Отже, Матвій був удома! Але це не вирішувало клопоту Тимофія. Трохи подумавши, він повернувся назад і звернув у ліс, на бічну стежку.

Тимофій не знав, як поставляться до нього власні челядь та селяни — якщо його зрадив рідний брат, то як можна бути впевненим в інших? Але він згадав про знахарку Оксану. Якщо вона жива, то він може без побоювання дізнатися в неї все, що цікавить, — Оксана не видасть його Матвієві.

Тимофій дійшов до землянки знахарки і з полегшенням побачив, що над дахом убогої хатинки в’ється димок — отже, знахарка жива. Він підійшов до дверей, постукав, але не отримав відповіді й відчинив їх. Низько нагнувшись, увійшов. Усередині панувала напівтемрява, яку розсіювало лише світло скіпочок. Тимофій спочатку подумав, що землянка порожня — після яскравого сонячного світла його очі не відразу розрізнили фігуру жінки із закутаним обличчям, яка сиділа на грубій лавці. Вона низько опустила голову, ховаючи лице, і сказала, не дивлячись на нього:

— Оксани зараз немає, почекай її на подвір’ї, чоловіче.

Зі звуком її голосу Тимофій затремтів усім тілом, а потім кинувся до неї та зірвав з її голови хустку — Орися дивилася на нього величезними з подиву очима.

— Орисенько! — Тимофій упав на коліна перед дівчиною, яка дивилася на нього із забобонним страхом.

Обережно Орися торкнулася його обличчя, немов боячись, що він зникне від її дотику. Зовсім як тоді, у вечір їхнього знайомства в саду Орисиного батька, Тимофій притулився щокою до її долоні.

— Коханий! — прошепотіла Орися, з її очей потекли сльози, і вона кинулася до нього на шию. — Господи, живий! Тимофію, милий, ти живий! Боже, але як?! Господи, дякую Тобі!

— Щастя моє, я живий! Я не видіння й не привид! — говорив Тимофій, зрозумівши, що дівчина вважала його мертвим, та витираючи їй сльози і обсипаючи поцілунками її обличчя. —