Читати книгу - "Засвіти"

Новоріччя правовірних, виграючи прокислими запахами бузи і берчу; щоосені — підпалювало свічками і вогнищами першу новорічну ніч свято Нового року в хрещених, наповнюючи клекотливим щедруванням обійстя і вузькі вулички міста...

Зеленіло і багровіло все, квітчаючись то різноцвіттям весен, то пожежами осеней; двори, вулички і завулки дихали то п’янким запахом тамариску чи клемантису, то духмяними розмаїтими волошками, тим’янком, м’ятою та любистком. В усі пори року духотливо-пахкою сумішшю пахли риба, дині, часник і цибуля, носився гіркуватий присмак солі, урізнобарвлюючи і свята, і будні міщан і прихідців...

Навіть фортеця, нащо вже зруйнована була, а й вона живим видавалася свідком отому крилатому вислову: навіть руїни воскреснуть і заговорять мовою краси і приязні, коли захочуть люди. Стоять знову її свіжозалатані зеленаво-потемнілі мури. Та й уся вона стоїть, як і стояла.

А було ж, боженьку, боже наш! Таке і приснитися не може людині!.. Чотири роки султан турецький Мурад готувався до відбою твердині. Чотири роки накопичував силу. На п’ятий аллах прийняв його праведну душу в свої райські обшири-емпіреї і на його місце в Золотому Порозі хондкаром став Ібрагім Перший. Новий султан таки продовжив заповіт свого попередника і за рік, в 1641 році, пішов незчислимим своїм скопищем яничарів і умільців-найманців та «чорних людей» на оборонців міста — козаків.

Неспинні двадцять чотири приступи не принесли яничарам перемоги над невірними гяурами! Більше того, і Мустафа-паша, і Гусейн-паша, і Ібрагім-паша, і збірні потуги із двадцяти земель і царств та з поморських, кафинських і степових чорнолюдців, хан Крим-Гірей, калга та його брат Нурадін, і гірські конязі з Черкес та Кабарди, і німецькі полковники-підкопці з двотисячним загоном рейтарів, і венеціани, греки, серби, араби, можари, будини-олшани-босняки, арнауги-албанці, волохи, молдавани і стеколяни-свеї, фризці з цілим Вавілоном інших, з вогненними ядрами, зі ста двадцятьма гарматами малими та тридцятьма двома великими не оволоділи ні містом, ні козацькими дредноутами, хоч і перевернули їх догори дном, хоч і побили чимало оборонців, а решту поранили.

П’ятнадцять місяців гарчали, гули і рикали круглодобово грізні гармати, кидаючи вогонь на захисників, співали цимбали-цибелги, гули буюни-барабани, ревіли буйволи, воли, верблюди! П’ятнадцять місяців у суцільному димові, вогні і порохах світу білого не видно було осадженим оборонцям, і п’ятнадцять місяців турки по домові із обложенцями хоронили своїх воїнів у ямах-ровах в три поприща довжиною-простяжем, ряд в ряд, доки їх стало в їхніх лавах наполовину менше.

Турки вирили з тридцять підкопів під козаків і стільки ж козаки підрили підкопів під їхні підкопи та зірвали і підкопи, і турків у них. П’ятнадцять місяців, виснажені геть безсонням, темними ночами козаки робили вилазки зі співом: «З нами бог наш!» — захопивши в яничарів за цей час шістнадцять стягів, зелену хондкарову хоругву і двадцять вісім різних барил пороху, перебуваючи у місті, де і місто, і порт, і фортеця лежали руїною і де лише камінна церква та мечеть під горою лишалися непошкодженими, бо турки не хотіли гнівити ні гяурського бога, ні свого Магомета.

Врешті турки відмовилися зовсім від підкопів, пересварившись, і перейшли на листування ярликами з допомогою стріл, обіцяючи за здачу міста й фортеці козакам золоті гори: по триста талерів срібла і триста золотих дирхемів кожному.

«Нам, вольним козакам, золото і срібло ніпочім,— відповіли козаки,— бо слава, клятва перед богом нашим не має ціни. Скільки ви набили каміння отут, стільки ми покладемо і ваших голів, щоб на них, на головах і кістках, скласти нове місто і фортецю».

І зовсім озлобилися турки — чотирнадцять днів лізли й повзли по розвалинах і трупах своїх побратимів. Не мали часу на перепочинок і козаки, обороняючись, постячи і молячись: донці — Іванові Предтечі, а запорожці — Покрові Параскеві, чи разом — Миколі Чудотворцеві перед тим, як знову і знову іти на вилазку. Сморід у місті й фортеці ставав уже нестерпним, хворих і поранених було більше, ніж спроможних противитися, а здачі міста не було, бо і хворі билися та поранені.

Вже в кінці вересня за чотири години до ранку переконавшись, що «козакам допомагає бог», пересварившись уже вкотре, рештки яничарів, кримчан, буджаків, ногаїв та іншого недобитого козаками наброду-потолочі, знялися із ретраншементів і пішли, посолонувавши в поту, сльозах і крові, хто куди. Говорили тоді, що турецький головний імам бачив у сні провидіння: зі Сходу на Туреччину йшла неймовірна туча, і це вирішило долю Азака. Уже по відході отого вавілону в Синє море козаки й міщани знайшли в місті, порту і під фортецею між уламками і трупами тисячу уцілілих і дві тисячі поранених приступців. За приблизним підрахунком козаки втратили до півтори тисячі побратимів мертвими і майже всі були поранені, забили в боях дев’яносто шість тисяч нападників-агарян, окрім чорнолюду, і двічі по стільки їх поранили. То був нечуваний і небачений героїзм, і Сірко та й усі інші побули там у справжньому пеклі, перемігши і неможливе. Слава про героїв-«сидільців» жила довго...

Тепер і маловірні поверненці не сумніваються вже, що ніякою силою на землі не вибити козаків із фортеці і міста. Давно відкупився і вивіз свій гарем капукегама, недим і капучі-паша Високого Порога, колишній аманат у козаків Алтан-шеріф, залишивши лише стару дузунджі-ханум Марієм на поталу цим чердбанджі-полковникам. Давно вона обвикла до них і тепер навіть не вірить, що мала якесь упередження, не вірила й тому, що була прихильна до султавини, яку в подумках обзивала тепер повією, бо та, кинувши її напризволяще, навіть словом не згадала, як і за що буде вона, Марієм, жити в цьому палаці, не подякувала ні за довголітні повчання, ні за материнсько-щедрі та щирі слугування, що забрали всю молоду силу і випили красу з її очей і лиця...

Давно в Алтановім палаці живуть три старшини з родинами, називаючи колишню Марієм «пані Марією» чи «пані господинею», і хоч відчуває вона відтінки їхнього глузу-жарту, та не ображається, бо виказується те не для образи та принижень якихось, а задля зичливого і приязного дотепу та панібратства з нею. Де ж то колись Алтан,