Читати книгу - "Повернутися дощем"

наших добрих мам Найкраще їздити у гості, Чиїм затаєним очам Вночі молитися до млості. Ми вибираємо серця, Межу, де стати нам на чати. Але для поховань місця Нам будуть інші вибирати.

— Поїхали додому, — сказав Вадим. — Ти застудишся.

— Байдуже.

— Я змок і можу захворіти.

— Тоді поїхали.

Настя поцілувала портрет. А небо ридало, поливаючи слізьми світлину Іванки, обціловуючи її потічками…

Розділ 109

— Генику, синку, розкажи мені, як все було, — попросила Настя сина, коли він, дізнавшись про повернення матері, взяв на кілька днів відпустку.

Геннадій сів поруч, обняв матір за плечі. Її було важко впізнати: схудла, синці під очима, осунуте бліде обличчя, у погляді — лише сум і біль.

— Іванка поверталася додому, — сказав він, — і загинула дорогою.

Геник обманював, бо правда могла добити матір, до того ж він дав слово сестрі і повинен дотримати.

— Знаю, — тихо промовила Настя. — Розкажи подробиці.

— А чи варто?

— Мені це важливо. Хочу знати, що моя дівчинка бачила востаннє, що сказала.

— Повертаючись з розвідки, я трохи затримався, а хлопці пішли вперед.

— Тобто був бій, ви відстрілювалися і ти… Навіть ти міг її убити?

— Ні, мамо, все було не так. Іванка добиралася попуткою, їхала з водієм, а вантажівка наїхала на міну. Я почув вибух, побіг туди і знайшов поранену сестру, — розповів він заздалегідь придуману легенду.

— Водій також загинув?

— Ні.

— Вона… ще була жива?

— Так. Іванка дуже зраділа, коли мене побачила. Я намагався їй допомогти, але поранення були надто важкі.

— Що вона сказала?

— Згадала дитинство і просила передати тобі її вибачення.

— Так і сказала?

— Вона шкодувала про свої вчинки, а ще просила передати, що дуже тебе любить.

— Ти не вигадуєш? Так і сказала? — Настя пильно подивилася в очі.

Геннадій витримав її погляд, поцілував у лоба і повторив:

— Мамо, Іванка передала, що дуже тебе любить і що ти найкраща мати.

— Дякую.

Кому було адресоване «дякую» — важко зрозуміти, але Генику здалося, що мати, почувши про каяття доньки і слова про любов до неї, з полегшенням зітхнула. Він намагався ще поговорити з матір’ю, відволікти її від сумних думок, але марно. Вона сховалася від світу за бетонною шумонепроникною стіною: скільки не стукай — все одно не почує.

— Мамо, я піду до Дениса, — сказав він.

Настя мовчки дивилася у вікно, за яким був інший світ, чужий для неї, жорстокий і навіть ворожий.

Геник зустрівся з Денисом, і, щоб не мерзнути на вулиці, вони пішли в кафе, поговорити за чашкою кави. У приміщенні було тепло і затишно. Тихо грав російський шансон. Гена сподівався, що тут хоч щось змінилося і він почує принаймні одну пісню українською. Марно, схоже, що тут жили далеким минулим, коли були популярні Успенська, Токарев і Кучин. Денис жалівся на малий виторг та високі ціни, а дітям стільки всього треба. Його дружина налякана обстрілами і досі здригається, коли чує віддалені розриви. Денис говорив, а Геннадій думав про те, що останні півроку не лише кардинально їх змінили, але й віддалили один від одного. Раніше, коли вони зустрічалися, знаходилося безліч цікавих тем для нескінченних розмов, а зараз він відчував, що бесіда не клеїться і говорять вони, аби лише не мовчати.

— А як там у вас у зоні АТО? — нарешті спитав Денис.

Геннадій міг би розповісти про Філософа, що так і не пізнав нірвану, пішов в інші світи, забравши з собою великий багаж знань, якими не встиг скористатися на цьому світі, але частинку своєї філософії лишив у спадок кожному з товаришів. Чи про Грушу, якому нікуди повертатися, якого ніхто не чекає, або про Малого, який не встиг закохатися або принаймні переспати з жінкою. Багато чого можна було розказати, але він не хотів цього робити, бо знав: Денис його не зрозуміє. Геник був вдячний йому за підтримку і допомогу на похоронах сестри, але відкривати душу не мав бажання, бо відчути, що означає розмовляти з побратимом, а за мить бачити його недвижиме тіло, зможе лише той, хто був там.

— Воюємо, стріляємо, — Геннадій натягнуто