Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

у мішок. Четверо старих стають навколішки довкола мене й зашивають мішок. Я не бачу. Я сліпий. А інші наближаються до мене з іншим мішком, який так само на мене надягають і який так само зашивають, під бурмотіння молитов, яких я майже не чую: сотворіть чудо, коли на те буде ваша воля, але хай це буде хутко-хутесенько, тому що Ернестина Лопес скоро помре там у куточку, вона хвора, вона плаче, бо каже, що не хоче вмирати; вони шиють, зав’язують мені мішки на голові, потім до мене підходять інші старі, і я відчуваю, як мене огортає ще один шар темряви, ще один шар тиші, що пом’якшує голоси, яких я вже майже не розрізняю, глухий, сліпий, німий, пакуночок без статі, все зашито й перев’язано шнурками й мотузочками, мішки за мішками, мені важко дихати в цій пастці послідовних шарів джуту, всередині стає гаряче, немає потреби рухатися, мені нічого не треба, цей пакунок — це весь я, скорочений, незалежний ні від кого й ні від чого, я чую, як вони, колінкуючи, звертають до мене свої молебні, благають, бо знають, що тепер я всесильний, і тепер я сотворю диво.

30

— Час настав, дочки мої…

Стоячи на сходинці перед кімнаткою Рити, отець Асокар роздивлявся гурт своїх дочок: тридцять сім старих, рештки тридцяти семи життів: бліді, худі, кволі, брудні, вичавлені — тридцять сім, згідно зі списком, який матінка Беніта попрохала знайти у верхній шухляді її стола, він уже перелічив, їх було рівно тридцять сім старих, і всі вони були більшою чи меншою мірою хворими. У новому домі вони довго не протягнуть.

— …настав час від’їзду…

Вони це знали. Увесь ранок четверо молодих священничків у своїх елегантних сутанах такого яскраво-чорного кольору, якого в будинку раніше не бачили, бо в цьому будинку все дуже швидко стає сірим, ходили подвір’ями, коридорами, хижками і кімнатами, збираючи мешканок докупи, ніби четверо добрих чорних псів, що гуртують своє стадо, вони відводили їх до головного входу, допомагаючи нести їхні мішки, пакунки, кошики, валізи, торбинки й коробочки, перев’язані мотузками чи шнурками. Отець Асокар, що сидів за столом Рити поруч із телефоном, відмічав ім’я кожної мешканки, коли вони проходили повз нього. Деякі з них визирали на вулицю: там на них уже чекали вони — білі, величезні, блискучі, у відблисках ранкового сонця, вони стояли напоготові навпроти будинку. Звісно, що то були не карети — ніхто вже не їздить на каретах, — а гарненькі сучасні мікроавтобуси з трохи затемненими зеленуватими вікнами й, певне, навіть обігрівом, що було б дуже доречним, адже, щоб дістатися на таку висоту, як до неба, нам потрібен обігрів.

— У гірській частині міста, посеред саду, на вас чекає білий будинок, готовий вас прийняти. Спальні, каплиця, ванні кімнати, чудові кухні, їдальня, от побачите, якщо ми й затрималися трохи й не приїздили по вас, то тільки тому, що хотіли, щоб усе було для вас готове й не бракувало жодної деталі. Ці мікроавтобуси, які ви бачите біля входу, — так само для вас, щоб ви могли виїжджати на природу, коли буде хороша погода, до того ж матінка Беніта вивчає можливість поїхати з вами влітку на море…

— А як там матінка Беніта?

Отець Асокар дещо жалісливо похитав головою.

— Спочатку вона почувалася кепсько, якесь нервове виснаження, так казали лікарі, але через тиждень відпочинку вона стала як нова, і вже на вас чекає. Вона й місіа Ракель нарешті залагодили всі питання зі спадщиною Брихіди Оярсе, не знаю, чи ви її пам’ятаєте…

— Як нам не пам’ятати бідолашну Брихіду!

— Хіба Брихіда була Оярсе?

— Ні, вона була Реєс Оярсе…

Почалося обговорення прізвища Брихіди: Оярсе за матір’ю, а Реєс за батьком, Реєс за матір'ю, Оярсе за батьком, ні, неправда, Кармело, ти брешеш, Оярсе було прізвищем її чоловіка, а не її власним, місіа Ракель точно знає, хай запитають у неї, ні, Ауристело, ти навіть не дружила з Брихідою, тож не треба казати мені, що ти знаєш краще за мене, гляньте, яка брехуха ця Люсі, отче Асокаре, каже, що Оярсе — то не її прізвище, ні в дівоцтві, ні у шлюбі, ні, її насправді звали Брихіда Фаріас Реєс де Кастро; вони кричать, кашляють, ті, що хвилину тому не віддавали своїх клунків з образами, загорнутими в мішковину, кидають усе на землю, щоб узяти участь у суперечці, кожна з них — єдина, яка знає напевне, всі решта — помиляються, версії про особу Брихіди множаться, ускладнюються і суперечать одна одній: вона виросла в сім’ї Оярсе, але була Реєс, її виховала родина Реєс, але вона була Оярсе, це вона служила в родині Оярсе до того як прийти в дім місіа Ракель, але яке це має значення, бо ж її прізвище фігурує як Оярсе, а мало би бути Оярсун чи Оянедель. Отець Асокар вирішив помовчати посеред цього галасу. Брихіда існувала для нього лише як казка, що досягла своєї кульмінації завдяки спадщині, яку аж тепер, коли будинок уже не можна було врятувати від знесення, місіа Ракель передала архієпископу. Меланхолійна й утомлена матінка Беніта переконала його, що вона була вже не в тому віці, щоби братися за роботу економки Міста Дитини, адже сучасна техніка потребує багато підготовки й навчання, а тому вона б радше дожила свої дні з рештою старих у новому будинку, придбаному за гроші Брихіди. Матінка Беніта погодилася, але сказала:

— Здаюся.

— Не кажіть так, матінко.

— Це все мої роки.

— Від них не втечеш, матінко.

— Я думала, що мене вони не дістануть.

— Як це?..

— …або що вони дістануть мене в інший спосіб…

— Не розумію.

— Не переймайтеся, монсеньйоре. Залиште мені хоча б цей привілей, яким наділені старі: говорити речі, які не мають значення. Коли ми можемо почати обживатися в новому будинку?

Від обговорення прізвища Брихіди вони переходять до суперечки щодо права називатися її найкращою подругою, а відтак до того, кому що залишилося від її речей: синенька атласна ковдра, радіоприймач на батарейках, після того як Амалію забрали бозна-куди, ножички, гольник, купальна шапочка малинового кольору — жива Брихіда, що мала більше матеріальної основи, ніж їхні примарні сутності і їхні голоси, стишені роками. Отець Асокар замислив був пояснити їм походження статків Брихіди та її спадщини, додавши до цього короткий опис історії будинку зі згадками про Інес де Аскойтіа, а також величні проекти, що почнуть утілюватися в життя на цьому самому місці, щойно за тиждень почнеться знесення… Марно, марно, у