Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Ти протягла цю драну пушку аж сюди? І що ти збиралася робити — розмазати мене нею по всьому Обширу?

Вона хмуро глянула на мене. Під ременями кобури виднілася її списантська футболка з написом «Обережно: бойова система з нештучним інтелектом».

— Може й збиралася, — сказала вона й пішла ховати своє маскування в іншому кутку крихітного салону.

Навігація Обширом уночі — справа не дуже весела, коли ведеш прокатний транспорт з локатором, який ніби видобули з дитячої іграшки. Ми з Ядою були з Новопешта, тож достатньо надивилися на рештки розбитих глісерів, отож не газували, йшли собі помаленьку. Хотей ще не зійшов, а наросла хмара затулила собою Дайкоку над обрієм, але це нам не допомагало. Комерційні маршрути для туристичного транспорту були позначені ілюмінієвими буями, що ген-ген простягалися у духмяну від трави ніч, але помочі з них було небагато. Шегешварова база розташовувалася далеко від стандартних маршрутів. За пів години буї зникли з виду, і ми залишилися самі під скупим мідним світлом Маріканона вгорі.

— Мирно тут, — сказала Яда, ніби вперше це усвідомивши.

Я буркнув і крутнув лівіше, коли фари глісера висвітили нам плетиво коріння цепеша попереду. Найдовші гілки гучно шкрябнули по металу. Яда скривилася.

— Може й треба було почекати до ранку.

Я знизав плечима.

— То повернімося, якщо хочеш.

— Ні, я думала…

Локатор пискнув.

Ми обоє глянули на панель, а тоді одне на одного. Помічена ціль знову пискнула, вже голосніше.

— Може, це вантажник із тюками, — припустив я.

— Може, — але коли вона дивилася, як сигнал набирає сили, в її обличчі з’явилася груба списантська неприязнь.

Я вимкнувся й почекав, поки глісер стишить ходу й зупиниться, зависнувши на тихеньких підйомних стабілізаторах. Запах трави пробивався всередину. Я підвівся і схилився на край розкритої панелі на даху. Із пахощами Обширу вітерець приніс наближення слабкого звуку двигунів.

Я пірнув до рубки.

— Ядо, про всяк випадок, мабуть, бери артилерію і йди до корми.

Вона кивнула й дала мені знак дати дорогу. Я відступив, і вона миттю вискочила на дах, а тоді звільнила осколковий бластер із павутинчастої кобури. Глянула вниз.

— Сигнал?

Я подумав хвильку, а тоді накрутив стабілізатори. Бурмотіння підйомної системи наросло до рівного ревіння, а тоді знову затухло.

— Отакий. Як почуєш його — стріляй у всіх, кого побачиш.

— Добре.

Вона потупотіла у хвостову частину по надбудовах. Я знову випростався й подивився, як вона моститься під прикриттям хвостової установки глісера, а тоді перемкнув увагу на мітку, що наближалася. Локатор працював на абсолютному мінімумі того, чого вимагали правила страхування, і не давав жодних подробиць, окрім того, що цятка на екрані рівномірно збільшувалася. Але за кілька хвилин мені це вже не було потрібно. Сухий обрис із кількома збройними баштами, що виріс над обрієм і попер на нас, так само міг мати відповідний ілюмінієвий напис на носі.

Пірат.

Хоч і дуже схожий на компактний океанський аероплав, пірат ішов без навігаційних вогнів. На поверхні Обширу він був довгий і низький, але укріплений грубою плитковою бронею і вогневими точками, привареними до оригінального проекту на замовлення. Я накрутив нейрохімічний зір і побачив неясні обриси, що рухалися в тьмяному червоному світлі за скляними панелями на носі, але біля гармат ніхто не ворушився. Коли судно повернуло до мене бортом, я побачив повздовжні подряпини на металі спідниці — пам’ять про численні абордажні пригоди.

На іншому кораблі ввімкнувся прожектор. Промінь проскочив мене, а тоді повернувся і затримався. Я підняв руку, прикриваючи очі. Нейрохімія видала мені кілька силуетів піратів у низькій бойовій рубці. Молодий чоловічий голос, натягнутий від спожитої хімії, пролетів над бульйонистою водою.

— Ти Ковач?

— Я Передчутливий. Чого треба?

Сухий недобрий регіт.

— Передчутливий. Ну, схоже, що так і є, чорт твою душу. Дивлюся я оце і думаю — ну точно, Передчутливий на всю голову.

— Я тебе спитав дещо.

— Чого мені треба. Я почув. Ну, чого мені треба… Спершу найважливіше — я хочу, щоб твоя сухоребра подружка на кормі розслабилася й опустила пукавку. Ми все одно бачимо її на інфрачервоному, і нам неважко перетворити її на корм для пантер віброгарматою, але ж ти тоді засмутишся, правда?

Я мовчав.

— Розумієш, засмученим ти мені користі не принесеш. Мені сказано дбати про твоє щастя, Ковачу. Привезти куди треба, але дбати про щастя. Тому твоя подружка опустить зброю — і я буду щасливий, не треба буде стрілянини й м’яса — і ти, щасливий, підеш зі мною — і мої наймачі будуть щасливі, вони мене не обділять — і я стану ще щасливіший. Знаєш, як це називається, Ковачу? Благословенне коло.

— Скажеш мені, на кого працюєш?

— Ну, звісно, я хотів би, але зрозумій, що я ніяк не можу. За угодою я не кажу про це ані слова, поки ти не сядеш до столу й не почнеться танок «ти мені, а я тобі». Тому боюся, тобі доведеться просто довіритися мені.

Або розлетітися на шматочки під бластерним вогнем.

Я зітхнув і обернувся до корми.

— Виходь, Ядо.

Спливло чимало часу, перш ніж вона виступила з тіні хвостової установки, тримаючи осколковий бластер при боці. Я ще не вимкнув нейрохімію і побачив з її лиця, що вона б радше билася.

— Отак воно краще, — весело гукнув пірат. — Отак ми вже всі друзі.

Розділ сорок третій

Його звали Владом Цепешом, і те ім’я, вочевидь, походило не від рослини, а від одного малопам’ятного героя народних легенд із доколоніальних часів. Він був довготелесий і блідий, і носив тіло, схоже на дешеву, молоду й бритоголову версію Джека Душа-Бразила, якби таку випустили на ринок на стадії прототипу. Щось мені підказувало, що тіло було його власним, першим чохлом, і в такому разі він не міг бути набагато старший за Ісу. На щоках видніли шрами від акне, яких він іноді торкався пальцями, а ще він тремтів від голови до ніг від перебору тетрамету. Він надто жваво жестикулював, забагато сміявся, а на якомусь ранішому етапі його молодого життя йому вирізали ділянки черепа на скронях і замінили їх ламаними вставками з фіолетово-чорного поліцемента у формі блискавок. Коли він рухався, вони блимали у тьмяному світлі на борту піратського судна, і якщо дивитися йому прямо в очі, надавали обличчю демонічної аури, що, безперечно, і було метою цього клопоту. Люди на містку навколо нього запопадливо відступили, даючи простір для його сіпаних амфетамінових рухів, а в їхніх очах читалася повага.

Якщо не брати